Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Врештi й Вiллi, здаеться, набридли цi спомини, погасив сигарету, скрушно зiтхнув:

– Отак би погомонiти до ранку… Та, на жаль, ми собi не належимо: вiйна, друже, вiйна…

Гайдук напружився, у нього одразу ж спiтнiли долонi.

– З оберстом Крюгером доводилося зустрiчатися?

– Так, – вiдповiв похмуро Гайдук.

– Серйозний чоловiк, – сказав задумливо Вiллi. – Пригрозив, що у справi батька дiйде аж до Берлiна, якщо ми всiх не покараемо. Рицарський хрест – нiчого не поробиш!.. – Обличчя Вiллi стало зовсiм заклопотане, вiн дивився на Гайдука так, наче казав: жаль менi тебе, старий друже, але що маю робити? Служба е служба… – Як ви того бандита не втримали?

Здаеться, й не слухав Гайдука, бо обiрвав на пiвсловi:

– А охорону розстрiляли навiщо? Замiтали слiди?

– То вже гестапо…

– Чому не допитали? – докопувався Вiллi: вiн наче й не чув Гайдука.

 – Може, серед охорони були його спiльники, що допомогли йому втекти?

– Я тут нi при чiм… То гестапо.

– Йолопи!

Вiллi рвучко звiвся, роздратовано осмикнув кiтель.

Гайдук дивився па старого приятеля, дивився й думав, що зараз вирiшуеться його доля. А може, вже й вирiшена? Тiльки Вiллi незручно рубонути з плеча: як-не-як, а колись таки навчалися разом.

Вiллi ж тим часом полiз до кишенi, дiстав портсигар. Золото так i сяйнуло Гайдуковi в очi, бризнуло свiтлом дорогоцiнне камiння. Вiллi натиснув на кнопку – кришка одскочила i тихенька мелодiя залунала в кiмнатi. Срiбнi дзвоники вителенькували щось таке нiжне й розчулене, що Вiллi аж очi замружив, слухаючи той передзвiн.

Дослухавши музику, дiстав сигарету, вгостив Гайдука. Поплескав по плечу, покивав головою:

– Не вiшай носа, камраде! Дякуй долi, що на свiтi е Вiллi, який не забувае старих друзiв.

Знову сiв поряд, спитав:

– Ти знаеш, що з тобою хотiли зробити?

– Догадуюсь, – гiрко вiдповiв Гайдук. – Розстрiляти або й повiсити…

Вiллi ствердно хитнув головою.

– І тебе, друже, вже давно закопали б, аби не я…

– Дякую, Вiллi! – В Гайдука аж сльози навернулися на очi, такий був зворушений.

– Пусте! – махнув недбало Вiллi рукою. – Ми, старi вовки, повиннi триматися один одного, бо iнакше нас кожен баран затовче. – Вiллi дуже любив проголошувати афоризми, Гайдук пам’ятав це по школi. – І я кинувся за тебе у бiй. «Вiллi, – сказав я собi, – якщо ти не врятуеш старого камрада, то яка цiна тобi пiсля цього?» Я захищав тебе, як тiльки мiг. Та, на жаль, я теж не всесильний, – поморщився Вiллi.