І будуть люди

Я ii своiми покалiченими руками з дня у день проривав. Ходив нею, протоптував, щоб не забути…

Голос Василевi урвався, так наче його зненацька здушили за горло.

– Жаль – пса старого вже на свiтi немае, – трохи спокiйнiше далi казав вiн. – Ходив я оце, як приiхав, провiдував… Лежить у ногах Оленки, як собака цепний, навiть мертву ii стереже…

– Грiх таке на покiйника казати, Василю, – все ще не зводячи очей, з м’яким докором вiдiзвався Оксен.

– Грiх! – скипiв вiдразу Василь та й пiднiс покалiченi руки своi пiд самого Оксенового носа.

 – А оце-о не грiх?.. А Оленку живою в могилу покласти – не грiх?..

– Мачуху я теж боронив…

– За руки тримав? – перебив його Василь. – Щоб легше вбивати?

Оксен аж здригнувся вiд незаслуженоi образи, кров так i хлюпнула йому до голови, потьмянiло в очах. Хто вiн такий, оцей наймит, який колись насмiлився зганьбити iхню сiм’ю, довести його батька до каторги? По якому праву вiн судить Оксена, вiн, що викрадав чужу жiнку?

Все оце виплеснув би Оксен у обличчя Ганжi, коли були б iншi часи.

А зараз мовчав. Зцiпив зуби й мовчав. Молив тiльки Бога, щоб той укрiпив його дух, дав сили витримати, не завестися з оцим гольтiпакою. Може, Василь навмисне затiяв оцю розмову, щоб роздратувати його, Оксена, розлютити, а потiм розправитися з ним? Адже тепер – його влада, його суд та закон, за ним, значить, i сила. І Оксен, стримуючи себе, знову говорить примирливо:

– Нащо старе поминати, Василю?.. То були однi часи, тодi люди по-iншому жили, по-iншому й думали…

– Тодi, значить, i Оленку вбити можна було? – гiрко запитуе Ганжа i, не чекаючи, поки Оксен вiдповiсть, каже iншим, страшенно втомленим голосом: – А ми ж, може, любили одне одного… Я, може, того не женився й досi.

Це як забути, Оксене?.. І як собi хочете, а Оленку я переховаю, – похмуро додав вiн. – Я вже й мiсце для неi знайшов – подалi вiд вашого кодла. От кликну дядькiв на пiдмогу i перенесу туди Оленку…

– Воля ваша, Василю, коли вам уже й мертвi на завадi стають… – почав був Оксен, але Василь гнiвно перебив Івасюту, i голос його тепер задзвенiв, як добре нагортована сталь: не побережешся – обрiжешся:

– А ти, Оксене, краще не плутайся в нас пiд ногами! Чуеш – не плутайся!.

. Бо попадешся – затопчемо, i мокрого слiду вiд тебе не лишиться! Ти нам пальцi колись рубав, тепер своi побережи!.. Но!..

Шарпонув за вiжки, конi смикнулися – покотили важкого воза. Не попрощався, не оглянувся, а Оксен стояв i дивився йому вслiд.