І будуть люди

І буде йому ще всього: безсонних ночей i безнадiйних думок, гарячих суперечок – таких гарячих, що iнодi аж сорочки на грудях летiтимуть шматтям, i пiдступних плiток, яким чомусь тим охочiше вiрять, чим вони безглуздiшi, i зрада, здавалося б, найвiрнiших людей. Все це жде на Василя в рiдному селi, яке вiн i ненавидить, i любить, яке готовий iнодi спалити i без якого не може жити на свiтi.

Та це ще попереду, а поки що Василь, який заходився насамперед перевозити до села свою хату, зустрiвся з Оксеном.

Не iнакше, як нечиста сила виперла на дорогу Оксена саме тодi, коли Василь проiжджав мимо на позичених конях – пустив iх з гори вiльним пiдтюпцем, а Івасюта теж дав волю своему застояному жеребцевi, на повнiй рисi виiхав з двору – та й зчепилися на смерть голоблями, заплутались упряжжю.

– Гей, ти! – закричав люто Василь, не впiзнавши в першу хвилину Оксена. – Тобi що, повилазило?!

Оксен же вiдразу впiзнав Ганжу. Та й як не впiзнати отi короткi, з обрубаними пальцями долонi, якi вiн колись помагав батьковi пхати до чорноi пащеки пенька!

Василь зiскочив iз воза, повiльно пiдiйшов до Оксена, що похапцем розплутував упряж, бив свого жеребця у вискалену, високо задерту морду.

– Зачекай, не гарячкуй, – вже миролюбнiше промовив Ганжа.

Оксен оглянувся, iхнi погляди зустрiлись. Тонкi, наче вималюванi Василевi брови, шо не злиняли на каторзi, не вигорiли на заводi, ворухнулися, стяглися докупи в суворий шнурочок:

– Оксен?

Оксен посмiхнувся винувато й розгублено. Простягнув руку, тернувши нею перед цим об чумарку, запобiгливо мовив:

– З приiздом вас, Василю!

– Нi, руки я тобi не дам, – тихо, немов говорив вiн оте сам собi, озвався Василь.

 – Не подам я тобi руки, Оксене, – повторив вiн уже голоснiше, i нерозтрачена ненависть виповнила його суворi очi. – На нiй же немае пальцiв, як же я без пальцiв потисну твою?..

Оксен бiльше не мiг витримувати Василiв погляд: вiн пропiкае його, здаеться, наскрiзь. Тому дивиться собi пiд ноги, на свiжоначищенi чоботи, що, однак, уже встигли взятися пилком.

Кличе в свiдки Бога, що вiн не хотiв тодi лиха Василевi, заступався за нього перед розлюченим татом.

– Так заступався, що аж руки моi стромляв до пенька?

– Хто з нас не без грiха! – смиренно зiтхае Оксен. – Молодий був, дурний… Скiльки часу минуло вiдтодi, Василю!

– І все бур’яном поросло? – питае глузливо Ганжа, та вiдразу ж вiдповiдае, рiшуче й сердито: – Не поросло!.. На отiй дорiжцi, Оксене, жодна бур’янина не виросла.