І будуть люди

 – Мiй гаман, я його в чоботаря купив, коли тебе, сопливця, ще й на свiтi не було! Що захочу, те з ним i зроблю!

– Та добре, вiддам! – втомлено вiдповiв Оксен, радий уже вiдчепитись вiд дiда. – От розпряжу кобилу й вiддам.

Тодi дiд пiдняв догори важкий костур, пiдступив до онука:

– Вiддай, нечестивцю, зараз, бо так по головi торохну!

Що лишалося робити Оксеновi? Не заводиться ж битись iз старим – на потiху дiтям та сестрi.

Пiшов до хати, вiдчинив скриню, дiстав гаман, спорожнив його, подав дiдовi:

– Забирайте, тiльки дайте менi спокiй!

І дiд уже не розставався з тим гаманом.

Тягав його iз собою з ранку до вечора, уночi клав у голови: часто просинався, мацав пiд подушкою рукою, чи нiхто не вкрав.

Якось гаман висунувся – впав на пiдлогу, i дiд, прокинувшись, пiдняв такий лемент, що хоч святих iз хати винось.

– Ря-а-а-туйте, вкрали! – кричав розхристаний дiд, божевiльно викочуючи очi. Побачивши онука, що вскочив до хати, присiкався до нього: – Вiддай, падлючий сину, гаман, бо й з того свiту проклинатиму!

– Та ось вiн лежить! – помiтив пропажу Іван.

Нахилився, пiдняв гаман, подав дiдовi.

Дiд прожогом ухопив його, притис до грудей.

І досадно, i смiшно було Оксеновi з отакого дiдового божевiлля.

А гаман потроху виповнювався, роздував свое потерте черево, i правнуки не раз ламали собi голови над тим, що прадiд туди ховае.

Якось в Олексiя зник новий, щойно куплений пасок – блискучий, поцяцькований мiдними пластинками, не пасок, а мрiя.

Хлопець увесь день проходив з почервонiлими очима, перерив усе, перевернув догори дном, по сто разiв допитувався: «Ви не бачили паска?» – але пропажi так i не знайшов.

В Оксена пропав брусок, що на ньому гострив бритву, Іван не дорахувався святкового картуза, темно-зеленого, з чорним лаковим козирком, а Олеся нiяк не могла пригадати, куди вона задiла червоне намисто.

На другий рiк дiд помер. Сiли обiдати – немае дiда.

Кинулись гукати – не озиваеться. Знайшли його аж у саду, пiд крислатою яблунею. Зiбгавшись у калачик, дiд лежав, як сонна дитина, притискаючи до грудей розбухлий гаман.

І чого ж тiльки не було в тому гамановi! І царськi асигнацii, i керенки, й банкноти Директорii, i навiть нiмецькi марки – кожна влада лишала в руках Івасют грошовi знаки своi, i тiльки по тих грошах оцiнювали Івасюти кожну владу: чим бiльше грошей «у руку», тим краща i влада.