І будуть люди

Тепер же цi грошi стали нiкому не потрiбними папiрцями, не придатними навiть на цигарки, i тiльки дiдова хвороблива уява вбачала в них якусь цiннiсть.

Оксен потримав, потримав, зважуючи iх у руках, хотiв був уже викинути, а потiм передумав: ану ж колись пригодяться!

Знайшли там i пропажi: Олексiй – пасок, Оксен – брусок, Іван – картуз, а Олеся – намисто. Було ще там якесь ганчiр’я, зовсiм уже нiкчемнi папiрцi, гвiздки, гудзики, гайки – все пхав до гамана дiд в бажаннi отягнутися на нове багатство.

Поховали дiда як доброго християнина: з батюшкою, дяком, пiвчими.

Отець Вiталiй виголосив зворушливу казань про бреннiсть цього свiту та вiчнiсть того, жiнки розчулено сякалися, дядьки хнюпили простоволосi голови, покаянно ворушили вусами.

Потiм справляли поминки: сiдали за столи, встановленi просто надворi, пiд двома величезними грушами, якi посадив ще дiд. Було тихо та добропристойно, шануючи покiйника, нiхто не звалився пiд стiл, тiльки дячок пiд кiнець почав витирати тарiлку посизiлим носом, але Оксен пiдкликав синiв, i тi вiдвели попiдруки духовну особу в комiрчину та й поклали на ряднинi, щоб вiдiспався.

Отець Вiталiй i Оксен майже не пили. Сидiли поруч, Оксен поштиво пригощав шановного гостя, але батюшка iв дуже мало: надкусить трохи – i годi.

Пiсля поминального обiду пiшли в садок: батюшка захотiв трохи прогулятися – оглянути Оксенове хазяйство.

– Гарно у вас тут, як у раю, – хвалив вiн, оглядаючись довкола. – Тихо, спокiйно – Божа благодать. Жаль, що матушки з нами немае!

– А ви i матушку привезли б до нас, – запросив одразу Оксен.

 – Пожили б отут, скiльки iх душенька забажала б…

– Дякую, Оксене, може, якось i зберемося, – пообiцяв отець Вiталiй. Потiм, уже вiд’iжджаючи, запросив Оксена до себе:

– Завiтайте в цю недiлю до мене, – i так, нiби мiж iншим, додав: – Можливо, що в мене будуть гостi, – обiцяла приiхати Таня.

Палкий рум’янець пропiк засмаглi Оксеновi щоки, вiн збентежено вiдкашлявся, вiдвiв очi: вiдтодi, як познайомився з отiею свiтловолосою панною, вона частенько-таки провiдувала його у думках.

Знав, що застарий для неi, не смiв навiть надiятись, що вона зможе покохати його, та все ж нiчого не мiг вдiяти з собою: юне обличчя ii не раз випливало в оманливому свiтлi нiчного гостя, що чаклував-зазирав совиним оком своiм у вiкно. Обличчя гойдалося перед Оксеном, пiдпливало до нього впритул, мерехтливе i звабливе, лукаво свiтило очима: «Я так подобаюся тобi?» – «Дуже!» – «Так чого ж ти не цiлуеш мене?..