І будуть люди

І ось вiн лежить серед них – Василiв, Микол, Оникiiв, – кого утiшав у злигоднях та горi, кому обiцяв царство небесне по смертi, – що ж вiн скаже Тетянi, яка, як слухняна, покiрна дитина, не осмiлилась порушити дане татовi слово?

Могила мовчить, непорушна й нiма, мовчить бiлий хрест – символ страждання i горя. Танi вже здаеться, що тато i звiдси кудись перебрався – заховався вiд неi. Затуляе почорнiлими долонями очi – не хоче бачити доччиного сумного обличчя. Забивае затужавiлою глиною вуха – не хоче чути Таниного зламаного голосу.

Обiцяе iй щастя лише у царствi небесному, а не тут, на землi.

Так i не поговоривши з татом, Таня слухняно дае вiдвести себе додому, а потiм збирати в дорогу – в iншу, чужу й невiдому iй хату, яка вiднинi, i прiсно, i на вiки вiчнi мае бути ii домiвкою. Там вона житиме, родитиме оцьому чужому чоловiковi дiтей, там i постарiе, а потiм – помре, там ii i покладуть на вiчний спокiй – там, а не тут, бiля тата й мами, бо тепер вона – вiдрiзана скибка, яку хоч як уже не тули – нiзащо не стулиш.

Забирав Оксен молоду свою жiнку пiзньоi осенi, вже пiсля того, як обжалися та обмолотилися. Оголенi поля сумовито жовтiли стернями, тiльки де-не-де стирчали копи й полукiпки, спиналися навшпиньки, виглядаючи своiх заледачiлих господарiв. Вилинялi пiд щедрим лiтнiм сонцем барви поволi блякли, зоранi ниви молили дощiв, а дощiв уже не було, i вже й небесна блакитна рiлля покривалася блiдим пересохлим пилком.

Довкола стояла осiння впоена тиша, коли все якщо й заговорить, то тiльки впiвголоса, якщо й крикне, то лише на пiвсили, – i тодi приглушений вiдгомiн не котиться дзвiнко степом, не злiтае до самого неба, а вiдразу згортае натомленi крила та й падае десь у рiллю.

Навiть вiтер, зледачiлий на щедрих осiннiх харчах, не гасав собi полем, а теж шукав затишку – прилягти, придрiмнути, солодко стуливши повiки. Або зашитись у пожухлий гайок, сiсти бiля лапатого клена i в задумi зривати листок за листком, опускаючи iх iз прозорих долонь, та й дивитись, як, тихо погойдуючись, пливуть тi листочки донизу, мов обпаленi душi, лягають помiж своiх притихлих навiки братiв.

Всю дорогу iхали мовчки: Таня вже вся закуталася в оту чорну хустину, що обгорнула iй серце, щойно батюшка вклав ii руку в Оксенову; Оксен же почував себе якось нiяково перед цiею мiською панночкою, що ii вiн бажав з усе бiльшою жадобою протягом останнiх рокiв, що насиналася йому чи не кожну нiч – приходила на холодну постiль удiвця.