І будуть люди

І хоч те, у що вiн iнодi боявся навiть вiрити, збулося, Оксен уже знав, що не зможе зараз нi обiйняти ii, хоч це було тепер його правом, нi тим бiльше поцiлувати, хоч поцiлунок отой був би найприроднiшим вчинком.

Може, саме ота ii юна беззахиснiсть так впливала на нього, а може, спогад про той единий поки що в iх життi поцiлунок у церквi сковував Оксена, – i те, як повернулась вона до нього зблiдлим обличчям, як злякано вiдсахнулася, вiдчувши дотик його вусiв, а потiм мiцно заплющила очi, так наче мала вiдбути якесь неминуче покарання, i як губи ii навiть не поворухнулися пiд його жорсткими гарячими вустами, – тiльки вiн зараз навiть боявся зустрiтися поглядом зi своею молодою дружиною.

Лише одного разу зважився на слово Оксен: коли йому здалося, що кобила Мушка загубила пiдкову.

Оксен натягнув вiжки, бричка зупинилася, позолочена сонцем пилюка посунулась двома вузенькими хмарками вздовж колii, обганяючи застиглi колеса.

Приладнавши до передка вiжки, Оксен спритно зiскочив, пилячи новi хромовi чоботи, пошитi заради весiлля, пiдiйшов до кобили.

– Ногу! – i коняка покiрно пiдняла копито.

Так i е: пiдкови не було, тiльки стирчали збитi головки вухналiв.

«Ох ти, Господи!»

Оксен досадливо поморщився, постояв вагаючись. Пiдкова була новiсiнька, вiн учора, перед тим як iхати в Хоролiвку, побував у коваля, i от тобi маеш: загубилась пiдкова!

«Ох ти ж, Господи!»

Оксен крадькома глянув на Таню.

Пiдкови не було.

І хоч як Оксеновi незручно перед молодою дружиною, та жаль за пiдковою все ж перемiг, i вiн, пiдiйшовши до брички, сказав:

– Повернусь та пошукаю, – а що Таня байдуже мовчала, додав, – пiдкова ж новiсiнька, я ii щойно поставив…

Таня мовчала.

Оксен пройшов, мабуть, iз верству – пiдкови не було. Трапився перехожий, Оксен не пропустив нагоди – спитав, чи не знаходив пiдкови.

– Пiдкови? – перепитав його дядько, радий нагодi перекинутись словом iз добрим чоловiком.

– Еге ж…

– А яка вона була: нова чи стара?

– Та нова, щойно вiд коваля! – з надiею, що зараз дядько дiстане пропажу, пояснював Оксен.

– Те-те-те! – спiвчутливо похитав головою дядько – І скiльки ж ви, чоловiче добрий, заплатили за неi?

– Та пiвкоробки борошна! – все ще не втрачав надii Оксен.