І будуть люди

– Пiвкоробки! – бив себе в поли дядько – Та ще, мабуть, i крупчатки?

– Крупчатки! – втратив терпець Оксен. – Та кажiть уже толком – знаходили ви пiдкову чи нi?

– Пiдкову? – таким здивованим тоном перепитав дядько, наче Оксен досi нiчого йому й не казав, – Та де б я ii знайшов, коли ви iхали шляхом iз Хоролiвки, а я оце щойно на нього зiйшов! Хiба ви не знаете, що я з того хутора? – та й ткнув пальцем кудись поза спиною.

Оксен, тихо лаючись, повернув назад.

Приiхали додому, як почало вже смеркатися.

Короткий день складав натомленi руки, а нiч уже дихала передвечiрньою сиззю – i тужавiли, гускли поля, готуючись до важкого осiннього сну.

– Он уже й наша хата, – показав Оксен пужалном на гостроверхi тополi, що виростали попереду неначе з землi, та й пустив Мушку риссю.

Таня гойднулася, замало не впавши, вхопилася рукою за холодний залiзний поручень, i той дотик так пронизав ii всю, наче залiзо було остуджене до краю i вона не долонею – серцем прикипiла до нього!

З огляду на те, що Оксен був удiвцем, вiн не затiвав буйного весiлля, не напрошував повну хату гостей – не годилося.

За весiльний стiл сiли тiльки отець Вiталiй з Таниною сестрою – Зiнаiдою, Оксеновi сини, сестра i далекий родич Михайло Гайдук iз дружиною Марфою.

Гайдук ходив у таких же куркулях, як i Оксен. Тiльки якщо в Оксена вiдрiзали землю та забрали коней, то Гайдука ще й виселили в халупу, що осiбно стояла на краю села, пiдставляючи своi поколупанi стiни пiд чотири вiтри.

До вiйни в тiй халупi жила одинока жiнка: дiвка – не дiвка, вдова – не вдова. Приймала проiжджих на нiч, не цуралася й чоловiкiв iз свого ж таки села – i не раз вилiтали шибки в отiй хатi, i не одна жiнка тiпала за пишнi коси лиху розлучницю, яка посмiла позичити в неi чоловiка те, що самим Господом Богом було вiддане тiльки iй, законнiй жонi, тiпала й кричала на всеньке село, проклинаючи надмiрно хлiбосольну молодицю. Проклинала ii вся жiноча половина села, а чоловiча тiльки помовчувала, бо не один потай забiгав пробувати отiеi солодкоi медi, без якоi й життя – не життя.

За громадянськоi вiйни Марина – так звали оту молодицю – кинула осточортiлу хату, осiдлала коня, прип’яла до свого крутого стегна шаблюку та й почала гасати широкими украiнськими степами разом з отаманом Вовком – одним iз численних «батькiв», що плодилися, як гриби, на закривавленiй украiнськiй землi.

Завiтала якось на чолi буйноi ватаги i в рiдне село.