І будуть люди

 – Пора б уже уговкати того гайдамаку: розперезався – впину на нього немае!»

Оксен постояв, проводжаючи поглядом двi постатi, що сухенькими тiнями посунули в нiч, розчинилися в темрявi. Потiм, за звичкою, подивився вгору: яка буде назавтра погода. «Буде гарна днина, бач: нi хмаринки в небi. Треба буде завтра перекласти отой стiжок сiна, що почав затiкати. І казав же Івановi: припильнуй: так поки сам не доглянеш – ладу не доб’ешся!..» Тут звичний плин думок перебив далекий собачий гавкiт – Оксен подивився в той бiк, куди пiшли Гайдуки: десь при темному обрii тлiли рiденькi жарини, переморгувалися – село! Там хата тiснилась до хати, переплiталось тинами, вiдмежовувалося ровами, прорiзалося вулицями неспокiйне сiльське життя.

Там не затулишся вiд всевидющого сусiдського ока, не сховаешся вiд недремних вушей: визирять, винюхають, пiдслухають, хоч закопайся в землю! Тiльки тут, на хуторi, почував себе добре Оксен i зараз стояв, впиваючи незаселений простiр, що оточував його звiдусiль, простягнувся невидимими в темрявi нивами, – i легко, i вiльно дихалось йому.

І так було зараз хороше Оксеновi, що вiн стояв би, мабуть, аж до самого ранку, коли б не думка про дружину, яка сидiла в хатi – чекала на нього, налякана, тривожна, завмерла, як i належиться молодiй; швидко пiшов до хати, що простягала до нього двi свiтлi руки вiд щедро освiтлених вiкон.

Таня ж гаряче шепотiла на вухо сестрi – благала ii:

– Зiнонько, лягай бiля мене!

Зiна мало не зареготала, уявивши собi, яке обличчя було б у Оксена, коли б вона оце послухалася сестри та лягла поруч неi.

А коли глянула в застиглi зiницi сестри – смiх ii згас, так i не розгорiвшись, вона обiйняла Таню за худенькi плечi, пригорнула до себе:

– Дурненька, чого ти боiшся? То спершу страшно, а потiм пройде.

– Лягай зi мною. Хоч на цю нiч, – молила Таня, наче не розумiючи всю безглуздiсть своеi молитви.

– Ти думаеш, однiй тобi страшно? Всi ми проходимо через це, i нiхто, однак, ще не вмирав вiд цього…

– Ти любила Вiталiя! – скрикнула Таня так голосно, що всi вражено повернулися до них— Ти любила його!.

. Любила!.. Любила! – твердила вона, ображено тремтячи губами.

Зiна не знае, що вiдповiсти. Пригортае Тетяну, наче обiйми цi могли заспокоiти сестру!

До хати весело зайшов Оксен. Потер, наче з морозу, долонi, сказав:

– Гарну погоду посилае Господь.