І будуть люди

Отець Вiталiй наче тiльки й чекав оцих слiв: звiвся, подякував господаревi за вечерю, повернувся лицем до образiв, махнув широким рукавом шовковоi ряси, кладучи на себе хрест, i всi захрестились побожно, дякуючи Боговi, що напоiв, нагодував, не обiйшов своею милiстю. Всi, крiм Танi, яка, здавалося, не розумiла нiчого.

Поруч з Оксеном стояли обидва його сини, трохи збоку – Олеся. Щиро хрестилися, клали гарячi поклони.

«Не лишай же i далi нас, рабiв твоiх, своеi прихильностi, порятуй нас вiд голоду, холоду й мору, дай кожному з нас щасливоi долi.

Землицi нашiй – родити, худобi – плодитися, багатству – множитись. Захисти нас вiд заздрiсного ока, вiд лихого наговору, вiд злоi людини. Ось ми, Івасюти, раби твоi вiрнi з дiда-прадiда, стоiмо перед тобою всiею сiм’ею – несемо тобi таку дружну молитву, що ти не можеш не почути ii. Ми порiднилися зi слугою твоiм, прийнявши в лоно свое сестру його жiнки, – тепер ти ще прихильнiше стався до нашого роду. Ми покiрно пiдходимо пiд благословення слуги твого, Боже, покiрно й смиренно, – дивися ж, дивися на нас, Господи, i не лишай нас благодатi своеi!»

Першим до руки отця Вiталiя пiдiйшов Оксен.

Схилився побожно, попрохав смиренно:

– Благословiть, батюшко!

– Господь благословить, – широким щедрим хрестом вiйнула в повiтрi рука отця Вiталiя. А як тiльки Оксен вiдiйшов, отець Вiталiй повернувся до зовицi: рука пiднесена вгору, три бiлi пальцi стуленi мiцно докупи: Бог-отець, Бог-син, Бог – дух святий, – пiдходь, Таню, прийми благословення на страшну для тебе нiч, на сумiсне спання з немилою для тебе людиною! Клони, Таню, голову, складай покiрно долонi, цiлуй, Таню, руку, що привела тебе в оцю хату, вiдiрвала тебе вiд Олега.

Бо – чуеш: тато благословляе тебе з того свiту, бачиш: грозить тобi з могили, закликаючи до покори!

І Таня, затуливши повiками очi, щоб не помiтив дiвер ненавистi, яка враз спалахнула в нiй, прикладаеться до бiлоi пахучоi руки Вiталiя, прикладаеться, до болю зцiпивши зуби: щосили бореться з бажанням вчепитись у ту руку зубами.

Гостей поклали в бiльшiй кiмнатi, молодi пiшли в меншу. Тут не було свiтла, тiльки горiла лампада: гостренький вогняний язичок ковзався по оливi. Лiворуч, пiд стiною, безсоромно бiлiла приготовлена постiль, i навiть Боги на iконах цнотливо вiдводили очi, сварилися довгими пальцями, а по праву руку, прямо пiд образам, стояли двi скринi – велика й маленька. Велика – Івасют, маленька – Танина.