І будуть люди

Івасют – пузата, кована мiддю й залiзом, горою пiдiймалася над Таниною худенькою скринькою, навалювалася на неi чорною тiнню. І Таня раптом подумала, що за нiч вiд ii беззахисноi скриньки i слiду не лишиться: з’iсть, проковтне ii оте пузате скринище!

Пронизана страхом, Таня смикнулася була втiкати, але ноги вже не слухались ii; хотiла крикнути – покликати сестру, але й голос вiдмовив iй. І вже Оксен бере ii за руку i веде, мовчазну, зневолену, до постелi…

Добившись свого, Оксен вiдразу ж заснув, а Таня вiдсунулася на краечок широкого лiжка, застигла, завмерла, не зважуючись поворухнутися: найбiльше боялася зараз, що вiн проснеться, потягнеться знову до неi.

Лише дозволила собi тихенько визволити з-пiд ковдри руки, випростати, покласти долонями вгору: соромилася дотикатися ними до власного тiла, бо воно стало немовби чуже.

Лежала, тихесенько дихала – гнала вiд себе думку про Олега, якоi було ще бiльше соромно, анiж власного тiла, а вона, вiдiгнана, пiдповзала, скрадалася вже з iншого боку: «Ти зрадила!.

. Зрадила!.. Зрадила!.. Ти бiльше нiколи не побачиш його!..»

Танi хочеться плакати, а сльози не йдуть. Хочеться стогнати, але може проснутись Оксен. Тодi вона вся витягаеться – напружуеться кожною жилкою: все тiло ii тремтить, як струна. Щосили стискае кулачки, наказуе сама собi завмерти, нi про що не думати, нiчим не краятись. «Боже, я все зробила, що вимагалося вiд мене, – пошли ж менi спокiй, дай менi сон!»

Але Бог iще, мабуть, невдоволений Танею, бо вона нiяк не може заснути, i дрiмота тiкае вiд неi, ховаеться десь по закутках грайливою кицькою.

Тодi Таня починае наслухати: може, десь тупне, може, хтось заговорить – вiдверне ii увагу вiд усього оцього, що сталося з нею, І дивовижний, незрозумiлий, а в той же час – дуже знайомий звук доноситься до неi. Вiн лунае звiдкiлясь вiд дверей, а може, й з-пiд печi, лунае тихенько й невтомно.

Таня аж голову звела, аж подих затримала, силкуючись розiбрати, що то таке. І враз зрозумiла – цвiркун! Нiчний той скрипалик, невтомний музика, що як почне награвати звечора, так i не пiдкладае смичка до самого ранку.

Але де iще… де ще чула вона таку мелодiю?.. Такого музику?.. Нi, не такого, а iншого… iншого, що дуже нагадуе iй оцього…

І нарештi пригадуе.

Скiльки тодi iй було рокiв – два чи п’ять – Таня не може зараз напевне сказати. Просто була тодi дуже маленька – татiв високий чобiт торкався iй пiдбiрiддя.

Вона була на якомусь весiллi, в якомусь селi.