І будуть люди

І Таня слухала, слухала, теплiшаючи серцем, та й незчулася, як сон скрався до неi.

Вона спала й не чула, як десь понад хатою, а може, аж попiд зiрками загуло-закрутилося велетенське колесо прядки й одвiчна невтомна пряля, послинивши пальцi, почала сукати iз мички людських доль тоненькi ниточки – однi обривала, iншi сплiтала, заплутувала в химернi клубки – подiй, вчинкiв, наслiдкiв, де все обумовлено i все випадково, як хоч би й ота сутичка Гайдука iз Ганжею.

І треба ж було Василевi припертися саме в оту годину, а тодi хоч-не-хоч, а повинен був дати одкоша Гайдуковi.

Повинен був! Мусив! І не вбачав у цьому жодноi з свого боку провини! Так i сказав у повiткомi, i стояв на цьому в землю вгрузлою брилою: хоч руки обiрвiть – з мiсця не зрушите!

– Але ж зрозумiйте, товаришу, – найбiльше гарячкувала товариш Ольга, жiнорг, у червонiй косинцi поверх коротко пiдстриженого русявого волосся. Вся невелика постать ii аж тремтiла вiд справедливого обурення.

 – Зрозумiйте: це ганьба для комунiста – вдаватися до жандармських методiв впливу! Ганьба!

– Ти не тiльки собi – всiй свiтовiй революцii завдав шкоди отим бiлогвардiйським ударом, – пiдтримав товаришку Ольгу i начальник ДПУ Ляндер.

– Ти, товаришу, бiлогвардiйщини менi не тули! – спалахнув Ганжа i важко ступив до начальника ГПУ, шо сидiв як картинка в крiслi: по-вiйськовому пiдiбраний, весь обперезаний ременями. – Бiлогвардiець кого – пролетаря до кровi бив… А я – пельку ворожу заткнув!

– Добре заткнув, – посмiхнувся скептично Ляндер.

 – Повний рот зубiв накришив.

– Б’ю, як умiю, – похмуро вiдрiзав Ганжа. – В панських пансiонах не вчився.

– На кого це ти натякаеш? – почервонiв начальник ДПУ.

– Товаришi, давайте спокiйнiше! – втрутився секретар повiткому Григорiй Гiнзбург. Приемне враження вiд iнтелiгентного обличчя з широким розвиненим чолом псувало нервове посмикування правоi щоки: колись стояв Гриша бiля подовбаноi кулями стiни пiд денiкiнськими карабiнами.

В останню мить врятувала його вiд ворожоi кулi шалена атака червоних кiннотникiв – на згадку лишився тiльки шрам на плечi та невпинне посмикування щоки: наче вiн весь час намагався пiдморгнути. Голова його була покрита такими густими та непокiрними кучерями, що жоден гребiнець не витримував – щербився при першiй же спробi навести хоч який-небудь лад в отих непролазних хащах.