І будуть люди

Тепер Івановi легше: прирiзала нова влада великий шмат поля, видiлила коня й плуга, i Приходько серцем прирiс до комнезаму та його ватажка – Ганжi Василя.

От i зараз – стоiть бiля його хати, удае, наче просто так, випадково опинився на оцьому подвiр’i.

– Ти кого стережеш?

– А, це ти, Василю! А я й не впiзнав. Бачу, суне якась мана: бугай – не бугай, а щось на нього схоже…

– Кажи, чого прийшов, – обривае нетерпляче Ганжа: натомився сьогоднi, хоч у перевесло лягай, йшов – мрiяв якомога швидше пiрнути в постiль.

– Хто, я?

– Та ти ж!

– А я так: iшов та й зайшов. Став та й стою.

– А ось я тобi по потилицi надаю – ти в мене постоiш! – погрозився Ганжа – Тобi що: iншого мiсця не знайшлося – витрiшки пасти?

– І чого ти, Василю, такий скаженющий? – опасливо вiдступаючи вiд Ганжi, спитав Іван. – Як повернувся з того повiту, так наче тобi хто кiльце в губу вставив: все – бу та бу! А нема, щоб по-людському!

– З тобою, чортом, спробуй по-людському… Кажи краще, чого тут стоiш, бо, Їй-Богу, прожену!

Іван ще далi вiдступив од Ганжi:

– А сердитись будеш?

– Чого б то я мав сердитись?

– Ну, гаразд, iскажу.

Стережемо, щоб твою хату не спалили.

– Хату? – здивувався Ганжа, – А хто ii мае палити?

– Та звiдки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як ми й рiшили: ночувати в тебе по черзi…

– Це, значить, щоб удвох веселiше горiти було?

– От-от, – засмiявся Іван, – То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немае.

– Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!

В хатi Ганжа засвiтив лампу, запросив гостя сiдати. Не поспiшаючи, дiстав кисет, став лаштувати цигарку. Іван заворушився й собi: понишпорив в однiй кишенi, лапнув по другiй, досадливо мовив:

– От же бiсова жiнка!

– Що там таке?

– І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насiння насипала… А щоб же тобi чортяка жару за пазуху всипав!..

– На мого.

– І чого менi так не поталанило в життi, Василю? – далi ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили вiд одного сiрника – В людей жiнки як жiнки, а в мене – чортяка з рогами! Я iй – стрижене, вона менi – кошене.

Отак i любимося весь вiк, аж хата двигтить… Бач, насiння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своему хворому зубовi на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала!

– А може, й не знала, – в’яло заперечив Ганжа, – може, й не нарошне.