І будуть люди

– Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролiвцi до дохтура iз своiм зубом заходив!

– Ну й що, помогло?

– Як мертвому кадило, – махнув рукою Іван. – Хiба тепер дохтура! Пiв-Хоролiвки оббiгав, поки знайшов, а знайшов, показую зуба: «Порятуйте, – кажу, – бо вже й жити через нього, розпроклятого, не хочеться», – так вiн i дивитись не захотiв!..

– Не схотiв? Ти йому, мабуть, не принiс нiчого?

– Де ж у ката не принiс! – аж розсердився Іван. – Шматок сала на стiл поклав. Та вiн все одно не схотiв.

«Я, – каже, – голубчику, по ротах, та не таких, як у тебе. Гiгiколог я». Та й випхав мене iз моiм зубом надвiр… Спасибi, хоч сало вiддав… Василю, а гiгiколог – це не по кобилячiй частi?

– Може, й по кобилячiй, – байдуже озвався Василь.

– Ех, дурна ж голова – не спитав! – забiдкався Іван.

– Що в тебе – кобила захворiла?

– Та, слава Богу, здорова. Ану ж що трапиться, от i не треба було б уже шукати!

Покурили, помовчали. Іван все ще, мабуть, був пiд свiжим враженням своеi мандрiвки до Хоролiвки, бо згодом поцiкавився:

– Василю, ти не знаеш, чого городськi жiнки почали такi короткi спiдницi шити? Матерii нема, чи розпорядження таке вийшло?

– Мабуть, що розпорядження, – вперше посмiхнувся Василь.

 – А що – дуже короткi?

– Та, щоб тобi не збрехати, аж за колiна. І хоч би було що показувати, а то такi ж загодованi, як ото поросята в поганого господаря: скiльки ти йому не пхай, а воно все ребрами свiтить. Гузення того, ну, Їй-Богу, в жменьку ввiбрати, вискоче на каблучках, та й – стриб, стриб перед очима, хоч батогом вiдганяй… Отож, видно, посьорбае порожнього супику та й стрибае з тiеi великоi радостi, – зробив раптовий висновок Іван, спльовуючи презирливо на долiвку.

 – А скажи менi, Василю, коли вже крам у нас буде?

– Скоро буде, Іване, – пообiцяв Ганжа. – Сам знаеш, що нам буржуi в спадщину залишили: голод та руiни. То спершу, щоб щось виробляти, – вiдбудувати спершу треба…

– Та хоч би карасину завозили, та мила, та солi, – ремствував далi Іван.

 – Був я оце в Хоролiвцi, думав нову косу купити, так де там – i не пiдступишся! Таку цiну гилять, що аж волосся дибом стае. «Бiйтеся Бога, – кажу, – хiба можна таку цiну з живого чоловiка лупити! Хто ж вас, чортiв, годуватиме, як ви дядьковi в руки коси не дасте? Будете ж самi злиднi косити, а витрiшки iсти!..» А вони ще й регочуть: «Нiчаво, ми найдемо, що iсти, а ти у властi своеi спроси, коли вона ножицi своi зiмкне, отодi вже й коси подешевшають».