І будуть люди

 – «Щоб же вони зiмкнулися, – кажу iм, – та на ваших шиях!» Плюнув та й пiшов без коси вiд тих стрикулянтiв…

– Будуть i коси… Все буде, Іване, дай тiльки час.

– Дай-то боже i нашому телятi вовка з’iсти, – обiзвався Іван. – Воно б уже й так можна було жити потроху… Вiйни, слава Богу, немае, банди теж наче вивелись… Так продрозкладка ж дихати не дае!.. Ти в повiтi буваеш, чого ж ти iм нiчого не кажеш?.. Що вони там собi думають?..

– Думають, Іване, думають, – пригадав Ганжа розмову iз Гiнзбургом. – І не тiльки думають – готують новий закон… – якусь мить повагався: казати чи нi.

А потiм вирiшив: казати! Вiд кого ховатися. – З нового врожаю обiцяють твердий податок. Зiбрав, змолотив, скiльки положено здав, а що лишилося – роби що хочеш: чи на базар, чи сам поiж…

– Твоiми вустами, Василю, та мед пити…

– Ну, давай уже, Іване, лягати, – перебив Приходька Ганжа – Не знаю, як ти, а я сьогоднi наче цiпом намахався.

– А як пiдпалять?.

– Та й бiс iз ним! – озвався байдуже Ганжа.

 – Коли ще хтось збереться палити, а я всю нiч не спатиму?

– То, мо’, ще я постережу надворi?

– А нащо його стерегти? Як надумаеться, то й без тебе пiдпалить.

– Воно так, – погодився Іван та й почав роззуватися – лаштуватися до сну…

Минула нiч, i друга, i третя. Комнезаможi приходили ночувати до Ганжi, i хата стояла, як заворожена: зухвало збивала на потилицю солом’яну шапку, смiливо блискала вiкнами. І Василь, щоразу покидаючи ii раннiм ранком, боровся iз спокусою поплескати долонею по стiнi: так-то, брате, видать, нас i вогонь не бере!

А загорiтись таки мусило.

Якщо люди почали казати, то вже хоч-не-хоч, а треба було горiти – рано чи пiзно. Тому не дуже був вражений Ганжа, коли на четверту нiч, якраз пiсля перших пiвнiв, довелося йому зiскакувати з обiгрiтоi постелi та й вибiгати з чобiтьми й шкуратянкою в однiй руцi, з наганом у другiй на освiтлений кривавим вогнищем двiр.

Василь стояв серед двору простоволосий (кепочку забув на лавi, а тепер уже пiзно за нею повертатися), стояв, весь обмитий рухливими червоними вiдблисками, шо металися по його важкiй, наче з бронзи вилитiй постатi, i дивився, як у злому вогнi корчилася його хата.

Хоч перший осiннiй морозенко вже побiгав по землi, похукав на трави, покриваючи бiлою памороззю, Ганжа не вiдчував холоду: довкола нього, на всьому широкому неогородженому подвiр’i розтiкався чорний паруючий круг, прогрiвав остуджену землю, сушив змокрiлий спориш.