І будуть люди

Ганжа стояв, не спускаючи очей з хати, i вже здавалося йому, що то не вогонь – величезний червоний шулiка хижо впав на хату просто з неба i терзае, i рве ii на шматки – змахуе полум’яними крилами, намагаючись вiдiрвати свою здобич од землi та й занести кудись за три свiти, у вогняне велетенське гнiздо. На сусiдських хатах потривоженими чорногузами метушилися дядьки, лили на стрiхи воду, напинали мокрi рядна, гукали один до одного, i вже поруч ударила в голос якась молодиця, iй вiдгукнулася iнша – затужили, як над покiйником, – Василь не чув i не бачив нiчого.

Аж тодi, коли на двiр увiрвалися захеканi комнезаможi – хто охляп на конi, хто пiшки, та й метнулися з вiдрами, вилами, крюками до хати, Василь зупинив iх i похмуро сказав:

– Рятуйте сусiдськi хати. Моя вже i так догорить.

Коли ж хата догорiла, Василь сiв просто на землю, взувся, натягнув свою шкуратянку, засунув наган до кишенi – пiшов iз двору.

І до самiсiнького ранку ходив селом, як неприкаяний. Бачили люди, як пiдходив до подвiр’я Гайдукiв, довго стукав у ворота – на той стукiт i собачий розлючений гавкiт вийшов один з молодих Гайдученкiв – здоровенний парубiйко з розкудланою чуприною. Цитьнув на пса, сердито спитав у сiрiючу темряву:

– Кого там лиха година носить?

– Де батько?

Гайдученко, мабуть, одразу впiзнав голос голови сiльради, бо не став уже допитуватись, хто оце добиваеться до них, а гукнув:

– Іх нема вдома!

– Де ж вiн?

– Поiхали на маслобойку!

– Давно поiхав?

– Ще звечора.

Ганжа бiльше нiчого не розпитував. Вiдiйшов од ворiт, трохи постояв та й рушив далi – вздовж темноi вулицi, що наче вимерла – затуляла i вуха, i очi чорними долонями ночi: я нiчого не чула й не бачила, i ви краще й не питайте мене, бо однаково не скажу.

Всiею спиною вiдчував Ганжа сторожкi отi очi, що пильнували за ним, ладнi, однак, вiдразу ж щезнути, щоб тiльки вiн iх не помiтив. «І отак зроду-вiку: позалiзають у шпарки та й витикаються звiдти слимаками – i я не я, i хата не моя! Ти, сусiде, хоч сам згори, аби тiльки моя хата не горiла… І в цьому – вся наша бiда, наше прокляття.