І будуть люди

Бач, з кожного вiкна виглядають, – знаю, що виглядають, зирять за кожним кроком моiм… отак бачили й отого палiя… А спробуй-но спитати – умре, а не скаже… От i роби людям добро!» – з гiркою образою закiнчив Ганжа, та вiдразу ж обпiк спогад про те, як влетiли комнезаможi на його двiр – немов не на пожежу, на смертний бiй прилетiли! – i як Максим не спав – чатував на нього пiд хатою з Івасютиною гакiвницею в задубiлих руках, i як ночували три ночi в нього, аж поки вiн сказав: годi. І образа на односельчан потiснилася – дала мiсце iншому почуттю, що вмощувалося, вмощувалося та й вiдбилося на суворому обличчi Ганжi: розгладило теплими пальчиками зморшки, дихнуло в затужавiлi очi, пом’якшило твердо стуленi губи.

І Ганжу вперше пiсля пожежi потягло на куриво. Дiставши кисет, вiн довго лаштував цигарку, а ще довше палив сiрники. Сiрчанi голiвки, торкнувшись вогнисто об коробку, з тихим шипiнням зривалися, спалахували миттевими зiрочками та й гасли, ледь не долетiвши до землi, а Ганжа вперто чиркав, наче затявся засвiтити посеред завмерлоi сiльськоi вулицi отаку ж зiрку, яка зорiла просто над його головою. І вiн ii таки засвiтив, i понiс перед собою в губах, роздуваючи упертий вогник, що зухвалою iскрою пронизував темряву.

Тiльки вранцi повернувся Василь до свого двору. Все, що мало згорiти, згорiло, лише сумно чорнiв обпалений комин та осiннiй вiтрисько бабрався в попелi, вишукуючи поодинокi жарини. І там, де вiн пробiгав, сiренькими гадючками звихрювався легкий попiлець, плив i осiдав на пропалену землю.

Гостро пахло горiлим, чад ще тримався в повiтрi, стояла цвинтарна тиша. Василь застиг на згарищi, широко розставивши ноги, мiцно стуливши губи, а чорнi насупленi очi його ятрила ледь помiтна сльоза.

Нiколи не тужив за втраченим добром Ганжа. Може, тому, що й добра завжди було в нього на одну, як то кажуть, понюшку, а може, тому, що люто ненавидiв усю власнiсть, яка обплутуе людину, як липке павутиння, слiпить iй очi, в’ялить iй душу, черствить ii серце i кiнець кiнцем вiдбирае в неi всi отi радощi, заради яких тiльки й треба жити на бiлому свiтi, – може, й тому, тiльки нiколи не жалкував Ганжа, коли щось втрачав: пропало, то й кат його забери, туди йому й дорога! – а от зараз такий жаль стис йому серце, що хоч вовком вий на оцьому попелищi!

І сказати б, щоб хата була як хата, а то так собi, мазанка, що ii поставив ще його прадiд на чесне слово, аби затулитись од вiтру, зiгрiтися вiд морозу: зроду-вiку не гналися Ганжi за хоромами.