І будуть люди

 – Може, вона вважае себе за дорослу для того, щоб сидiти за партою? Може, iй бiльше до вподоби читати такi ось писульки?

Тут класна дама розгортае книжку, що тримала досi в руках, i двома пальцями бере розпечатаний конверт. Бере так обережно, з такою бридливою гримасою на висохлому анемiчному лицi, наче то не конверт, а якась огидна тварина.

– Вам знайомий оцей почерк, ученице Свiтлична?

Кров бухае Тетянi в голову, туманить iй очi: на конвертi Олеговою рукою виведене ii iм’я.

– Чого ж ви мовчите?

Тетяна безпорадно оглядаеться.

Десятки пар молодих, сповнених неприхованоi цiкавостi очей так i впиваються в неi.

– Ви сюди дивiться, сюди! – наказуе сердито класна дама i тикае конвертом iй прямо в обличчя. – Впiзнаете цей почерк?

– Не впiзнаю, – ледь ворушить Таня вустами.

– Що?.. Вiдповiдайте голоснiше, учениця Свiтлична!

– Не впiзнаю.

– Голоснiше!

– Не впiзнаю! – кричить Таня, переповнена розпачем, i класна дама бiльше не сiкаеться до неi. Вона тiльки вкладае конверт назад до книги, сухо наказуе:

– Сьогоднi в мене немае часу далi з вами розмовляти.

Поговоримо завтра. А ви тим часом подумайте, може, пригадаете, хто написав вам оце.

Вночi тихенько плакала Тетяна, ввiткнувшись обличчям в под0ушку.

Не могла простити собi отих двох слiв, що прокричала на вимогу класноi дами. Вона зреклася ними Олега точнiсiнько так, як зрiкся колись Петро Ісуса Христа: «Істинно кажу тобi, що ще не встигне проспiвати пiвень, як ти тричi зречешся мене…»

Вона теж тричi зреклася Олега.

І Бог iй цього не простить.

Знала напевно, що вiн вiдверне Олегове серце за отаку чорну зраду, кине камiнь мiж ними, розiб’е iх вогнем, розiлле водою.

А ще плакала Таня вiд того, що класна дама не дала iй прочитати, що написав Олег. Тримала конверт у двох пальцях, знову допитувалась, чи знайомий iй почерк, вичитувала суворо, жахаючись розбещеностi ученицi, що насмiлилася познайомитися з якимось мужчиною, а не здогадалася хоча б на мить дiстати захованого в ньому листа, щоб Таня хоч краечком ока заглянула, що там написано.

Може, вiн захворiв i потребуе ii присутностi? Їi теплоi руки, ласкавого слова, нiжного погляду? А може, з ним сталася якась iще гiрша бiда i вiн кличе ii на допомогу, кличе, надiючись на неi, в той час як вона зреклася його.

І Тетяна, доведена до вiдчаю, сказала ненависнiй виховательцi: так! Вона впiзнае оцей почерк, вона знае, вiд кого цей лист, вона познайомилася з Олегом ще у Хоролiвцi, ще рiк тому, вона любить його… Любить!..