І будуть люди

Любить!.. Любить!.. Ти чуеш, гидка, висушена вобло, просолена таране, стара лягушенцiе, Тетяна любить його i здатна зараз заприсягтися в цьому на всiх Бiблiях свiту, цiлувати всi пiдряд хрести, клястися найстрашнiшими клятвами.

Вобла, тараня, лягушенцiя пiднесла догори довгi руки, закутi в чорну матерiю: боже, що вона чуе!.. Щоб дочка священника, побожна, слухняна дитина, окраса училища, взiрець поведiнки та говорила отакi богохульнi, безсоромнi слова!.. Який жах!..

Вона так i випливла з кiмнати – з пiднесеними вгору руками, немов iшла на розп’яття, а не до начальницi – скаржитись на юну бунтiвницю, що насмiлилася зiзнатися в найсвiтлiшому з людських почуттiв.

Коли б це було ранiше. Тетяни й хвилини не тримали б в училищi. Смикав би себе за волосся батько, плакала б мама, сестри б осудливо поглядали на неi, лише брат пожалiв би ii, як вона жалiла його в тяжкi для нього години. Але тепер були iншi часи, i Тетяну лишили в училищi, iй тiльки заборонили виходити в мiсто. Та ще з наказу начальницi отець Олексiй наклав на неi епiтимiю: мiсяць щодня вiдстоювати в церквi по двi години, вимолювати в царя небесного прощення за плотську грiховну любов.

І вона молилася, гаряче й щиро. Стояла на колiнах перед образом Ісуса Христа, била поклони, але мирське не залишало ii навiть у церквi: молодий Бог дивився на неi сумними очима Олега: «Чому ти менi не вiдповiдаеш, чого мовчиш?» Завмираючи серцем, вона все бiльше мрiяла пiд час отих молитов про русявого хлопця, який назавжди, здавалося, увiйшов у ii життя.

Нарештi минув як нiколи довгий навчальний рiк – iх розпустили на лiтнi канiкули. І всi вони, до останньоi вiльноi хвилини, належали Олеговi.

Запам’яталася тiльки поiздка з татом до Яреськи, до священника Миколая, татового старого товариша.

Вона сидiла за довжелезним столом у низькiй вiтальнi, i iй було дуже нудно та душно. Хоч вiкна вiдчиненi, прогрiтий сонцем день дихав розжареною пiччю. Тетяна нищечком витирала пiд столом спiтнiлi долонi й, нiяковiючи, вiдповiдала однозначно: «так» – «нi» на спробу сусiда лiворуч розважати ii розмовою.

Вiн мав обвiтрене, пропечене сонцем обличчя, густi вуси пшеничного кольору, свiтлi очi, вигорiлий чуб, звислi широкi плечi, повнi дозрiлоi чоловiчоi сили, i м’який тихий голос. Був единий серед гостей не в рясi чи пiдряснику, а в мирському: бiла сорочка, погаптована чорною й червоною заполоччю, облипала його могутнi груди, юхтовi чоботи зшитi так мiцно й надiйно, що здавалися залiзними.