І будуть люди

Врештi вияснилося, що татiв одяг прихопив iз собою самостiйник. Прокинувся перед свiтанком, пригадав, як його тут образили, – не захотiв бiльше лишатися й хвилини. А що спав бiля тата, то й ухопив його рясу замiсть своеi.

Вже на возi наймит помiтив, що непротверезiлий ще панотець сидить без штанiв – свiтить до мiсяця голими литками. Наймит забiг до хати, згрiб татовi штани – та й будь здоров!

– Як же я тепер додому поiду! – бiдкався тато, примiряючи одяг капосного самостiйника.

– Це вiн нас уже експропрiювати почав… Хо-хо-хо!.

. – реготалися батюшки.

Смiятися й справдi було з чого. Тато – худий та високий, самостiйник же – опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають татовi колiна, в поясi ж такi широкi, що вмiстили б iще отаких трьох татiв; ряса телiпаеться, як на городньому опудалi, показуючи вистромленi з рукавiв татовi руки.

– А била б тебе сила Божа! – закляв свого колегу тато.

Плюнув, схопив батiг, сiв на возi, нi з ким не попрощавшись, смикнув за вiжки – поiхали.

Разом з татом Тетяна й дiвер.

Дiвер усе ще згадував учорашню сутичку, осудливо казав:

– Скаржимось, що народ перестае вiрити в Бога, слухати своiх отцiв духовних, впадае в ересь. Шукаемо тому десь причин i не хочемо самi до себе приглянутись. Погрязли в чревоугодництвi, пиячимо, лаемося останнiми словами, заздримо один одному, дбаемо не про те, щоб постами та молитвами очищати душу свою, а щоб iздерти з нещасного меншого брата останнiй пук шерстi, – який приклад подаемо ми паствi своiй?

Худорляве аскетичне обличчя дiвера дише осудом, гарнi чорнi очi, що полонили навiки Танину сестру, та й iй насиналися колись не одну нiч, повнилися болем.

Тато, похитуючись у такт Васьчинiй ходi, винувато мовчав, Таня ж не зводила очей iз свого дiвера.

– Вчора перепилися, пересварилися – гидко було дивитись.

І це – святi отцi, служителi церкви, духовнi наставники!.. Загине наша церква, загине… Своiми руками руйнуемо ii. висмикуемо цеглину за цеглиною, а кричимо, що то – рука дияволових слуг, тавруемо анафемою кожного, хто шукае своiх шляхiв до Божого престолу…

Всi оцi слова навiвають на Таню страх.

Щось незрозумiле й тривожне, якась чорна безвихiдь мариться iй, i вона лячно кутаеться у велику мамину хустку, вбирае голову в плечi.

Але ранок такий, що отак довго сидiти не можна. Величним спокоем та умиротворенням дише все довкола: небо й земля, трава й дерева, поля i гаi. Свiже, омите росою сонце ще не встигло розжаритись, весело свiтить прямо Танi в обличчя.