І будуть люди

Вона примружуе очi, i тодi на повiках спалахують маленькi веселки, мерехтять-переливаються усiма кольорами. І на душi iй стае так же чисто й урочисто, як i довкола, i вже засмучений голос дiверiв починае лунати все глухiше й глухiше, немов вона iде вперед, а вiн лишаеться на мiсцi.

Та ось голос його знову наздоганяе Таню:

– Як тобi сподобався сусiд, що сидiв бiля тебе?

– Як сподобався? – дивуеться Таня. А чому вiн iй мав подобатись взагалi?.. Не лишив по собi нiякого виразного враження, не могла зараз навiть сказати, гарний вiн був на виду чи нi, бо дивилася на нього з висоти своiх сiмнадцяти рокiв: вiн був просто старий.

– Адже йому вже, напевно, рокiв тридцять! – каже вона.

– Тридцять? – повторюе дiвер, неспроможний стримати посмiшки на отаку дитячу наiвнiсть зовицi. – Йому вже за сорок.

– То вiн такий, як мiй татусь!..

– Ну, не такий вiн уже i старий, – заперечуе дiвер. – І не роки визначають вiк людини, бо часто бувае так, що тридцятилiтнiй чоловiк виглядае старiшим за сорокалiтнього… А твiй сусiд, Таню, дуже хороша, побожна людина…

– Вiн менi теж сподобався, – вирiшуе раптом Таня, пригадавши нарештi уважнi очi, тихе, ласкаве обличчя.

– Вiн не може не сподобатись, – каже переконано дiвер. – Коли б таких людей було в нас побiльше, свята наша церква могла б бути спокiйною… Ти тiльки послухай, Таню, що вiн менi сказав позавчора, пiсля Божоi служби… «Знаете, я такий радий, такий радий: у мене вкрали чотири мiшки пшеницi!» – «Чого ж тут радiти?» – питаю. А вiн – ти тiльки вслухайся, Таню, – вiн менi й вiдповiдае: «Як заходив до церкви, то не мав чим милостиню божим людям дати: грошi вдома забув.

І так мене мучила совiсть пiд час Божоi служби, так мучила, що я й мiсця собi не знаходив!.. А тепер – нехай ота пшеничка буде моею милостинькою…»

Таня мовчить, подавлена святiстю отiеi людини.

– Щаслива, мабуть, його жiнка, – врештi каже вона.

– У нього немае дружини.

– Немае?

– Вiн удiвець. Дружину Бог забрав три роки тому.

– І в нього е дiти?

Голос Танi тоненький, мов ниточка: ось-ось обiрветься – так iй жалко невiдомих сирiток-дiтей!

– Так, два сини.

Один уже парубок, а другий – рокiв тринадцяти.

Таня трохи розчарована, iй чомусь хотiлося, щоб тi дiти були зовсiм маленькi, отакi невиннi янголята в пелюшках. Щоб iх треба було носити на руках, годувати iз блакитноi чашечки, заколисувати, спiваючи пiсеньку про гулi, про кашку та борщ.

Дiвер щось iще говорить, але Таня вже не слухае його.