І будуть люди

Ви повиннi учити наших детiшек писати й читати, щоб вони росли грамотними, а не так, як iхнi батьки, тiльки щоб, канешно, без рiзного там опiюма… За що й буде вам вiд пролетарiату велика благодарность…

Замовк, вiдступив, свiтячи весняним обличчям, повернувся до начальницi, яка вже ледь трималася на ногах:

– А тепер, гражданочка, видавайте документи.

Так, з благословення новоi влади, повернулася Таня додому взимку 1917 року народною вчителькою. На другий же день зiбралася йти влаштовуватись на роботу, однак тато не пустив:

– Посидь, дитино моя, вдома, перечекай, доки пройде ця смута.

Годi з мене того, що мiй син пiшов служити антихристовi.

Дома коiлося щось неймовiрне. Тато згорбився та постарiв, часто бухикав, хапаючись рукою за груди, носив чорнi тiнi пiд блискучими сухими очима. Мама вже не поралася весело бiля печi, а зiтхала та здебiльшого плакала, затуляючи обличчя фартухом, i тодi краще було до неi не пiдступатись. У перший же день нагримала на Таню, а потiм обняла ii, припала мокрою вiд слiз щокою, гаряче просила:

– Доню, поговори!.

. Поговори з Федьком!.. Якщо нас не жалiе, то хай хоч над собою iзглянеться. Повернуться ж справжнi властi – не минути йому шибеницi!

Федько приходив додому пiзно ввечерi – ночувати. Тато iз ним не розмовляв – вiдразу ж замикався у себе в кiмнатi, глухо бухикав, але братовi, здаеться, те мало болiло. Вривався до хати веселий, збуджений, червоний з морозу, ставив у куток гвинтiвку, жбурляв прямо на лавку кожуха з червоною широкою перев’яззю на рукавi, голосно командував:

– Мамо, давайте щось iсти!

Мама перелякано сичала на нього, трусила обвислими щоками:

– Тс-с-с, бузувiре!.

. Тато он доходить, а ти кричиш, як циган на ярмарку!

– Все ще кашляють? – питав Федiр. – Треба б iм лiкуватись.

– Та вже ж долiкував рiдний синок – хоч зараз у могилу, – казала докiрливо мама, подаючи на стiл.

Федько на те нiчого не вiдповiдав. Жадiбно, по-вовчому ворушачи щелепами, iв борщ, обгризав маслаки, аж трiщало в хатi.

– Зуби поламаеш, дурний! – жахалася мама. Вона й сердита на сина, а разом i жалко його, ой, як жалко! Воно ж молоде ще, нерозумне, того й дивись, десь у петлю свою голову встромить. Хiба ж тепер далеко до бiди! Все пiшло шкереберть, все переплуталося на бiлому свiтi, уже й не розбереш, де спiд, а де верх.

– Нiчого, мамо, нашi зуби не так легко зламати! – весело втiшае ii син.