І будуть люди

Починае допитуватися, хто вiн такий, той Оксен, чи молодий, чи одружений, i Таня рада цьому маминому втручанню, бо паленiе вже так, що хоч багаття об неi розпалюй…

Оцю свою здатнiсть червонiти до слiз Таня дуже ненавидiла i не менш мучилась нею. Ще в дитинствi Федько не раз доводив ii до плачу. Коли йому було нудно, вiн завжди приставав до сестри: «Таню, почервонiй!»

І Таня вiдразу ж починала червонiти. Займалися щоки, червона фарба розтiкалася по обличчю, хлюпала аж на шию, iй здавалося, що в неi вже червонiють i спина, i руки, а клятий Федько все чiпляеться до неi: «Дужче, Таню! Дужче!»

Тодi Таня, не витримавши, з ревом кидалась на брата, а вiн iз сатанинським реготом утiкав вiд сестри…

Вiдвернувшись од дiвера, Таня вийшла надвiр.

Настрiй ii був геть зiпсований. І чого вiн пристае до неi? Що йому треба?

Мала таку злiсть на отого… отого дiверового знайомого, що, коли б вiн оце був тут, вона пiдiйшла б до нього i суворо спитала б: «Слухайте, ви!.

. Чого ви вiд мене хочете? Я ж вас не чiпаю!»

Хай би спробував щось iй сказати пiсля цього!

Щоб показати дiверовi, як вiн ii образив отим недоречним привiтанням, довго не заходила до хати. Взяла дерев’яну лопату й давай розчищати стежку – вiд колодязя на город. Кидала снiг направо й налiво, i вiн здiймався бiленьким пилком, тихо плив у застиглому на морозi повiтрi, вигравав маленькими райдугами проти яскравого, зледенiлого сонця.

І думала про Олега.

Була на нього теж трохи ображена, хоч добре розумiла, що вiн нiскiльки не винен… Що вiн у тому не винен… Що не приходить до неi щодня, не зустрiчае на вулицi, не бере ласкаво за руку й не каже: «Яка ви, Таню, сьогоднi гарна!» Що iй самiй нудно, сумно до слiз, що вона iнодi аж задихаеться вiд бездумного оцього життя i вже навiть найцiкавiша книжка не може розраяти та потiшити ii.

Бо тут потрiбен лише вiн. Щоб отак пiдiйшов, отак узяв ii руку, отак сказав…

«Капосний, капосний! – думае Таня.

 – Не може покинути оте свое училище та приiхати до мене. А тут мене обра-жа-ають!..»

Таня не плаче. Звiсно ж, не плаче! Тiльки чомусь отi легенькi веселки пiдпливають до самiсiньких очей та й зависають на вiях. Тремтять, переливаються усiма кольорами, не хочуть опускатися на снiг.

– Та чи ти сказилася сьогоднi, дочко, чи тебе хто наврочив! – сплескуе руками мама, вгледiвши дочку вже аж бiля грушi.