І будуть люди

– Ну, куди оце ти взялася дорогу прочищати?

Таня оглядаеться на той мамин голос, дивиться на дорiжку, що прослалася вiд колодязя в якийсь бiлий свiт, i не знае, що вiдповiсти мамi.

– Сила дурна – нiкуди дiти, – бурчить мама. – Ану постав оту лопату, поки вона по тобi не походила, та внеси менi дров.

Тупаючи ногами, щоб струсити снiг, Таня заходить до хати. Тримае такий оберемище дров, шо мама знову накидаеться на неi:

– Ти що, пiдiрватись захотiла? Ось наживи менi грижу, наживи, хто тебе тодi, дурну, й замiж вiзьме!

– Не потрiбний менi ваш замiж! – вiдповiдае Таня, i в голосi ii уже бринять сльози – І Оксен отой ваш противний менi не потрiбен!

– Таке! – не витримуе – смiеться мама – Нагадай козi смерть… Хто тебе ще сватати збираеться, а ти вже замiж лаштуешся!

– Нiхто менi не потрiбний! – вигукуе Таня i так жбурляе дрова додолу, що аж жалiбно брязкають вiкна, а мама перелякано хапаеться за голову: нi, таки хтось наврочив дитину!

Потiм Таня втихомирюеться.

Сидить у свiтлицi на старiй шкiрянiй канапi, кутаеться у ласкаву мамину хустку, слухае розмову тата й дiвера.

Дiвер примостився за столом, мiшав у склянцi чай тоненькою срiбною ложкою. Гарна борiдка вiдтiняла чiтко окресленi почервонiлi вiд гарячого чаю вуста, брови неспокiйно ворушилися пiд високим, кольору слоновоi костi чолом. Тато ж нервово ходив по кiмнатi – ганяв по стiнах неприкаяну тiнь.

Вони розмовляли про полiтику, i Танi, признатись, трохи нудно. А якщо ще щирiше признатися, то й зовсiм нудно.

Однак вона щосили притискуе долоню до рота, що почав був розтулятися: боiться, що ii поженуть спати.

Отже, тато i дiвер розмовляють про те, що нинi дiеться в нещаснiй Росii i що воно буде, про святу церкву, яку слуги диявола вiддiлили вiд держави («Гонiння на вiру, гонiння!» – розмахуе руками тато).

– Ви, Вiталiю, кажете про спасiння Росii? – питае болiсно тато – А хто ж ii порятуе?

Вiталiй посмiхаеться кутиками вуст, обережно вiдставляе склянку.

– Є такi, тату… Збираеться боже воiнство.

Бiле, як снiг, чисте в любовi й гнiвi своему, воно пройде Росiю з краю в край, очистить усю землю вiд бiльшовицькоi скверни.

– Ну, дай боже! Дай боже! – хреститься тато, а Таня вiдразу ж уявляе оте бiле воiнство: бiлi конi, бiлi плащi, бiлi шоломи й панцири i навiть бiлi мечi та списи.

Пiзнiше, вже аж на другу зиму, побачила Таня бiле воiнство i те, як воно очищало землю вiд скверни.

Вона каталася з Олегом на ковзанах по Хоролу.