І будуть люди

Гвалт, регiт, веселий натовп городян, шо зiйшлися на безплатну виставу, оточив обiдраних, схожих на бiсенят циганчукiв, якi витанцьовують перед ними, простягаючи складенi в ложечки долонi: «Красивий, багатий, позолоти ручку!» Курява пливе з-пiд iхнiх нiг, просiваеться на сонцi, як на золотому решетi, осiдае на кучерявi голiвки, замурзанi личка. Забачивши попа, вони пiдбiгли до нього, але не на них – на синка свого, вмлiваючи вiд сорому й гнiву, дивився панотець. На свого Федора, що витанцьовуе так, наче й народився в оцьому пекельному таборi.

Замiсть акуратного костюмчика на ньому якесь дике лахмiття, картуза уже зовсiм немае; молотить щодуху пилюку босими ногами, наставляе долоню: «Красивий, багатий, позолоти ручку!»

Розгнiваний панотець до вечора «наводив позолоту» своему синковi. Федько спершу дряпався та кусався, а потiм, побачивши, що татове зверху, не витримав – заревiв вiд образи та болю.

Вдруге тато побив дуже Федька, коли той почав курити i вчив синка сусiда-крамаря пускати дим iз очей.

Оточив iз своею ватагою крамаренка, спитав:

– Хочеш, я покажу тобi, як дим iз очей пускати?

Запалив цигарку, зняв картуза, дав один кiнець крамаренковi в зуби, а другий затиснув зубами сам, перед цим наказавши:

– Держи ж мiцно! І дивись менi в очi!

Той вчепився зубами в картуз, витрiщився на Федька – моргнути боiться.

– О, йде вже дим, iде! – регочуть аж падають хлопцi. Та й де ж тут не падати, коли клятий Федько дiстав свого цвiркуна та й кропить довiрливого крамаренка зверху донизу!

Кiнець кiнцем, розшолопавши, якого «диму» пустив на нього Федько, мокрий крамаренко iз плачем бiжить додому.

А тато бере Федька за руку, здiймае пасок i веде до комори: пускати «дим iз очей» лобуряцi.

Отодi й дiзналися наляканi сестри з татових слiв, що в жилах iхнього брата тече дiдова кров.

Дiд жив у сусiда тиждень-два, а то й мiсяць. Щодня носили йому дiти iжу, подовгу засиджувалися в дiда в гостях.

Дiд спершу вiдсиджувався в хатi, потiм усе частiше виходив надвiр, задирав до неба бороду, в яку, здавалось, навiки в’iлась пилюка усiх сторiн, де вiн побував, i було щось у ньому журавлино-тривожне: ось-ось змахне вiн руками, тужно курликне та й полине в далекi краi.

Врештi наставав день, коли дiд просив:

– Скажiть, дiти, Варцi, хай передасть менi хлiбину i троньки сала.

Варкою вiн називав iхню матiр.