І будуть люди

Коли вони передавали дiдове прохання матерi, в неi вiдразу ж починали тремтiти безкровнi, змарнiлi щоденними безугавними клопотами вуста, а брови заламувались ображено й болiсно. Однак вона мовчки брала хлiбину, чвертку сала, дiставала в печi гарячi ще пампушки – йшла до сусiда. І дiти вже знали, що вони не побачать дiда аж до наступного лiта.

Пiзнiше, уже в шостому класi, Тетяну почали вiдвiдувати мрii. Приходили переважно довгими зимовими вечорами, коли темiнь таемниче заглядала у вiкна, мерехтiла свiтлими крижинками, розсипаними в холодному небi.

Мрii морочили голову, стискали солодко серце, зiгрiвали незатишнi стiни училищного гуртожитку, покривали теплими тонами строгiсть високих, монастирського зразка вiкон з вузькими гратчастими рамами, дихали затишком.

Предметом тих мрiй був новий учитель iсторii.

Коли вiн виходив на кафедру – шовковиста борiдка пiд червоним промовистим ротом, гордо розкриленi брови над вогняними очима, пишне волосся буйно спадае на плечi, а з-пiд рукавiв вузького, вшитого в талii сюртука сяють слiпучо-бiлi манжети з золотими запонками – серця сорока семи «шльонок» завмирали вiд солодкого та невиразного, як весiннiй туманець, почуття.

Два мiсяцi потай вишивала Тетяна своему божковi серветку. Спершу хотiла подарувати йому коробку цукерок, але згодом передумала: цукерки вiн поiсть та й забуде, серветкою ж щодня витиратиме губи.

Дiстала батисту, кольоровоi заполочi. Обкидала бiле поле блакитними незабудками, а посерединi посадила цнотливу ромашку.

Довго вагалася, доки наважилась вишити в куточку червоним, наче кров’ю власного серця: «Вiд Вашоi Т.».

Перед екзаменом, обмираючи, прокралася в коридорчик, що вiв до кiмнати, де збиралися викладачi. Вiдразу ж знайшла його пальто, швидко всунула в кишеню маленький пакуночок, вискочила i ще довго по тому студила долонями палаючi щоки.

На загальний сором та вiдчай усього класу, «шльонки» найгiрше здавали iсторiю, Тетяна ж ледве витягла на «трiйку».

З очима, повними слiз, пройшла вона мимо свого «божка», що нервово посмикував шовковисту борiдку, нiяк не розумiючи, чому всi оцi баришнi, якi протягом року очей не зводили з нього, ловлячи, здаеться, кожне слово його, тепер немов почманiли.

Танин дарунок розкрив йому очi. Розгнiваний, ускочив до класу, шматуючи люто серветку, закричав на принишклих учениць:

– Замiсть того, щоб оцими дурницями голови забивати, ви б iсторiю вчили!.. Історiю!.. Да-с!..