І будуть люди

Мав до тата якусь пильну справу, тому не став чекати обiду, щоб потiм уже переговорити, а прийшов до нього вiдразу, не обтрусивши, як кажуть, з нiг пилюки.

Привiтався, похвалив татiв вигляд, поплескав пухкою рукою Таню по щоцi:

– Хорошiемо, Таню? Вiд наречених, мабуть, вже й одбою немае?.. Ну, ну, я пожартував.

Лукаво посмiювався в молоду кучеряву борiдку, потiшений тим, що зовиця уже «пече рака». Таня, розсердившись, вибiгла з кiмнати, зашилася в свiтлицю, в затишне «татове» крiсло, розгорнула зачитану книжку.

Дiвер про щось довго розмовляв з татом. Потiм прочинив дверi, весело попросив:

– Танюшко, поклич-но маму!

Все ще сердита на Вiталiя, Таня навiть не глянула на нього. Звелася, пiшла шукати маму. Потiм знову забралася в крiсло.

Скiльки часу вони там розмовляли, Таня не могла б сказати. Вона була дуже зайнята, щоб слiдкувати за тим. Саме знайшла спосiб, як читати книжку так, щоб книжка не заважала мрiяти про Олега i – навпаки. Пiдставляла себе замiсть героiнi, героем робила Олега, i все йшло, як по писаному.

Вони щойно повiнчалися в церквi й сiли до карети, щоб провести медовий мiсяць у Парижi, коли з татовоi кiмнати виглянула заплакана мама:

– Доню, йди-но сюди!

– З татом погано? – стрiпнулася Таня, вiдчуваючи, як холоне – падае серце.

– З татом усе добре.

Таня переводить полегшено дух. Але ж чому тодi плаче мама? Може, з сестрою щось сталось?

Вiдклавши книжку, Таня поспiшае в таткову кiмнату.

Тут щось сталося. І те, що сталося, стосуеться ii.

Інакше вони не дивилися б на неi отакими очима. Наче оце вперше побачили ii i хотiли довiдатись, що вона за людина.

Таня ступае крок… другий… зупиняеться, пройнята збентеженням.

– Ви мене кликали?

Вона запитливо дивиться на тата, що сидить зараз на лiжковi, спираючись спиною на високi подушки. Нiчна сорочка в тата розстебнута, звiдти виглядають сухенькi ключицi, ворушаться за кожним вiддихом так, наче намагаються щоразу здушити тонку татову шию. А великi татовi очi закутi в холоднi тiнi, як у крижини.

Вони теж наче дихають – палахкотять неспокiйним, тривожним вогнем догораючих зiрок, i тiнi то змикаються довкола них, то знову розмикаються.

– Пiдiйди, дочко, сюди, – тихо каже тато, не спускаючи з Танi очей. – Ближче… Ще ближче… Сядь бiля мене… Отак…

Татова рука, шо лежить у Танi на колiнах, легесенька, як соломинка. Кожна жилка, кожна кiсточка просвiчуе крiзь тонку пергаментну шкiру, навiть видно, як пульсуе тими жилками густа чорна кров.