І будуть люди

Рука здаеться такою сухою, шо Таня боiться поворухнутися, щоб не обламати ii.

– Слухай, доню, сюди…

– Слухаю, татусю, – покiрно вiдзиваеться Таня. Здаеться зараз сама собi маленькою i дуже слухняною. Хоч би що попросив ii тато, вона з радiстю зробить не вагаючись.

– Ти в мене, доню, вже доросла, i все повинна розумiти… – Татовi, мабуть, дуже важко говорити, бо отi твердi ключицi дедалi частiше душать за горло.

– Ти бачиш, Таню, який я хворий… Важко хворий… Учора в мене був лiкар, я його закляв сказати менi правду… всю правду… Це мiй парафiянин, i вiн не мiг обдурити мене… Так от, доню… менi вже не довго лишилося жити…

Тут тато знову замовкае, а Танi здаеться, наче отi сухенькi ключицi перескочили iй на горло i душать щосили, заважаючи дихати.

Однак вона пропихае повiтря в груди i звертаеться благально до тата.

Що татусь таке каже! Хiба татусевi не легше? Хiба татусь не виходив учора надвiр, хiба не казав, що йому вже легше?..

Сумовита посмiшка в’яне на татових вустах.

Нi, доню, то все самообман. Йому нiскiльки не легше, а навпаки – з кожним днем усе гiрше й гiрше. Та й нiчого Бога гнiвити: Бог життя йому дав, Бог його й вiдбирае – кличе до себе. Вiн, слава Богу, пожив на бiлому свiтi, зазнав i радостi й горя i смiе надiятись, що Бог простить йому всi вiльнi й невiльнi грiхи.

– Але я, Таню, хочу вмерти спокiйно. Хочу знати, що i мама, i ти в мене влаштованi… Що вам не доведеться поневiрятися в цi тяжкi й тривожнi часи, коли людина лягае спати i не знае, чи доживе вона до наступного дня…

– Я не залишу мами, тату!

– Так, я знав, що ти в мене добра дитина… Але й тобi, i мамi треба буде щось iсти… у щось одягатися… в чомусь ходити… мати свiй теплий куток.

А я вам майже нiчого по собi не лишаю…

Татовi все важче говорити. Рiденькi росинки поту виступають йому на чолi, iх збираеться все бiльше й бiльше, ось-ось зiллються вони у струмочки, потечуть по обличчю. Треба б iх витерти, але Таня боiться поворухнутися, бо на колiнах у неi лежить крихка татова рука.

– Слухай, дитино, сюди… До тебе посватався один чоловiк…

«Олег!»

– Це дуже хороша людина…

«Але ж чому вiн менi нiчого про це не сказав?»

– Вiн, правда, набагато старший вiд тебе…

«Де ж набагато, всього на два роки!»

– …але богомiльний i тихий… Справжнiй християнин, вiрний син нашоi матерi церкви… До того ж вiн заможний, багатий хазяiн.