І будуть люди

Мае хутiр i млин… за ним ти не знатимеш злиднiв i зможеш допомогти своiй мамi та сестрам…

Аж тут доходить до Танi, що мова йшла не про Олега. Вона така вражена, що спершу не може навiть осягнути всiеi бiди, яка звалилась на неi. Робить рiзкий рух – i татова рука падае iй iз колiн.

Хiба тато не знае, що вона вже заручена?

– Заручена?.. З ким?..

Тато пiдняв руку так, наче хотiв навiдмаш ударити дочку.

Але Таня не пробуе навiть затулитись руками. Вона тiльки заплющуе очi й щосили зiщулюеться. Хай краще тато ii вдарить… хай б’е скiльки забажае, тiльки не оте… оте жахливе сватання.

Але татова рука не опускаеться чомусь на Танину голову. Тато робить рукою такий жест, наче раптовий вогонь пахнув йому прямо в обличчя i вiн хоче захиститися вiд пекучого жару.

Хто?! З ким вона заручилася?!

– Та з Олегом же!

– З яким Олегом?

– З Олегом Мирославським, – каже Таня, трохи здивована тим, шо татовi треба ще й пояснювати, хто такий Олег.

Тато рiзко зривае iз себе ковдру, оголюючи худi довгi ноги, кричить прямо в обличчя дочцi:

– Отой безбожник?! Син отого безбожника!.

. Та як вiн насмiлився навiть наблизитись до моеi дитини?! Та ти знаеш, хто його батько?!

– Його тато лiкар, – каже приголомшена отим вибухом Таня.

– Лiкар… – фиркае тато. – А який лiкар?.. Який, я питаю тебе, лiкар? Та чи вiдомо тобi, що це – найзатятiший ворог нашоi церкви? Губитель нашоi вiри?.. І щоб я вiддав свою дочку… свою кров у прокляту сiм’ю безбожника!.. Щоб я… щоб я…

Голос татовi уриваеться.

Вiн заходиться таким судомним кашлем, що здаеться: за цим ось вибухом висмикнеться все його нутро, вивернеться, як рукавичка. Тато прикладае до вуст хустину, i вона вiдразу ж розцвiтае зловiсною червоною квiткою.

Першою отямлюеться мама. Випихае перелякану Таню з кiмнати, випроваджуе зятя i залишаеться iз татом наодинцi.

Пiсля цiеi сцени тато три днi не розмовляе з Танею. Мама весь час заплакана, iй жалко тата, що тане, як свiчка, жалко й дочки, все в iхньому домi притихло, завмерло, i Танi iнодi починае здаватися, що навiть час тут ходить навшпиньки.

Вона нiяк не може освоiтися зi страшною новиною, що ii привiз того нещасливого дня дiвер. Не може примиритися з думкою, що якась зовсiм чужа iй людина, з якою вона зустрiчалася всього один раз, посягае на неi, хоче стати ii чоловiком. Адже вона бiльше не зустрiчалася з ним. Не каталася на ковзанах. Не стерегла мрiйливими лiтнiми вечорами зоряного неба. Не прощалася по пiвгодини бiля ворiт.