І будуть люди

Не мрiяла про нього неспокiйними дiвочими ночами, припадаючи гарячим лицем до подушки – мовчазноi подруги усiх ii таемниць. Не давала йому слова, не обiцяла нiчого, – то як же вiн посмiв отаке вчинити? Хто дав йому право?

Задихалась од гнiву, iй здавалося, що вiн дiе пiдступно, нещиро. Бач, не приiхав сам, а прислав дiвера, щоб той обснував павутинням. Сам же десь сидить i терпляче чекае, доки вона затрiпоче в тенетах. Коли б вiн трапився зараз iй на очi, вона сказала б про те, як ненавидить його i як любить Олега.

Та заходила мама, несла посiчене горем обличчя, пропеченi розпукою очi, казала, шо татовi погано… дуже погано, – i Танина рiшучiсть починала хилитатись, як вогник на вiтрi.

– Татусь хворий?.. Татусь дуже-дуже хворий?.. Вiн усе ще гнiваеться на мене, не хоче мене й бачити?.. Що ж я маю робити? – допитуеться Таня в мами, i вже очi ii повнi слiз.

Мама не каже – «так», але й не каже – «нi». Мама сама не знае, що сказати дочцi, i тому лише плаче, витираючи фартухом очi, а в Танi аж серце розриваеться вiд жалю до хворого тата.

Адже це вона винна в тому, що тато ii помирае! Дозволила татовi лежати в отому байрацi, аж поки тато застудився, сама ж, як дурна, заглядала в струмок, збирала на вiнок собi квiти, рада, що тато лежить у холодочку.

«Не вберегла!.. Не вберегла!.. Не вберегла!..» – довбе ii дятел каяття, дзьобае прямiсiнько в серце. І Таня навiть не пробуе захиститися вiд нього.

А тут iще дiвер. Ходить за Танею шовковою тiнню, намагаеться заглянути в розгубленi очi зовицi.

– Нащо ви сказали про це татусевi? – прямо запитуе Таня, й дитяча образа тремтить на ii вустах.

Дiвер не спiшить вiдповiсти. Вiн м’який та обачливий, розум свiтиться в його чорних сумовитих очах, лагiдним спiвчуттям вiе вiд видовженого обличчя з тонкими благородними рисами. Дiвер чимось схожий на Ісуса Христа, особливо зараз, коли вiн стоiть навпроти зовицi.

– Яка ви ще дитина, Таню, – врештi каже вiн, i чи то докiр, чи то спiвчуття лунае в його тихiм голосi.

– Навiщо ви мене сватаете за нього? – вперто допитуеться Таня. – Я не люблю його, чуете!

– А що таке, Таню, любов? – м’яко питае дiвер i торкаеться Таниного плеча довгими пальцями. – Дитино, дитино, ви твердите про любов так, наче пiзнали всi ii гiркi й солодкi плоди. І забули, мабуть, що нам заповiдав наш Господь Бог…

– Що заповiдав?..

– Справжня любов може бути тiльки до Бога, – терпляче нагадуе дiвер.