І будуть люди

 – Що ви таке кажете: не пiдходить! Та сам губернатор не вiдмовився б вiд такого гаманця!

Але дiд стояв на своему: не пiдходить – i квит!

– Ти менi, чоловiче, поший такий, щоб я захотiв – усе свое добро в нього убгав. І без оцих-о витребеньок. Хай iх пани носять, панам легко живеться, а менi подай такий, щоб було що в руки взяти.

– Ну, гаразд, пошию вже вам гамана, – пiддався, нарештi, чоботар. – Не хочете цього, то я вже вам iнший пошию…

І вiн таки пошив. Дiстав мiцнющоi шкiри, з якоi можна було б викроiти на пару добрих чобiт, замовив двi сталевi дуги, як на вовчий капкан, з яструбиним кiгтем-защiпкою посерединi, i наступного ранку зустрiв дiда, ховаючи в бороду лукаву посмiшку:

– О! Уже я вам постарався! Сюди не тiльки свое – i чуже можете пхати!

Дiд аж крекнув, побачивши новий гаманище.

Видер у майстра з рук, довго м’яв, нюхав, клацав сталевою дужкою, заглядав усередину. З усього було видно: задоволений.

– То яка буде твоя цiна?

Прискаливши око, майстер подивився в прокопчену стелю, поскрiб себе пiд бородою:

– Та-а… якщо вам правду казати, то з iншого я i бiльше узяв би… Ви ж подивiться, скiльки пiшло на нього шкiри!.

. Ви знаете, яке то було теля, що з нього здерли ту шкiру?.. Воно так мекало, що в мене аж серце заходилося…

– Кажи, скiльки! – нетерпляче перебив його дiд.

Майстер скривився так, наче проковтнув щось кислюще на смак, потягнув через нiс повiтря, утаемничив лице, поманив пальцем дiда:

– Тiльки нiкому… Бо мене тут i засмiють, як узнають, як я з вас дешево взяв… Два рублi – ну! – i вчепився рукою в борiдку.

Дiд замiсть того, щоб торгуватися, мовчки полiз за пазуху. Дiстав вузлика, одвернувся, вiдрахував два карбованцi, ткнув приголомшеному майстровi:

– Бери!

Дiд пiшов, притискаючи до живота гаманище, а майстер ще довго стукав себе по головi колодкою та питав, чи е ще на свiтi отакий дурень, як вiн.

Гаман мiцно прижився в родинi Івасют – переходив вiд батька до сина.

З роками потемнiшала сталь, вичовгалася колись пофарбована шкiра, та все ж вiн невтомно роззявляв свою хижу пащеку, поглинаючи грошi в ненаситне нутро, i часом здавалося, що, скiльки не годуй його папiрцями, срiбляками та мiдяками, йому все було мало, – вiн усе роззявлятиме рота, клацатиме дзьобом-защiпкою.

Дiд Івасюта застав ще панщину – в молодi своi роки дослужився в пана до ланового.