І будуть люди

Праворуч i лiворуч двору тендiтними деревцями висiявся сад: яблунi, грушi, сливи й вишнi, а довкола величезного квадрата, як надiйна майбутня сторожа, звелися молоденькi тополенята i явiрки.

Однак довго ще палило сонцем, провiювало безборонно вiтрами, замiтало снiгами i прало дощами беззахисну хату, i не раз лютоi зимовоi ночi вискакував дiд iз сином Свиридом, вхопивши до рук сокиру: вовки гострими iклами та пазурами дерли стiни кошари – добирались до овець. Одного разу вовкам таки вдалося вдертися досередини, кiлькох овець вони витягнули через пророблений отвiр, а решту – порiзали, розкидали по долiвцi пошматованi непорушнi тiла, i тодi дiд, розлютившись, купив величезну рушницю з кремневим курком, з довжелезним гранчастим дулом, з важкою горiховою ложею.

Рушниця заряджалася з дула; засипав у неi дiд добру пригорщу пороху замiсть шроту, рубав старi iржавi цвяхи i клав на нiч коло себе. Жiнка довго не могла заснути – зi страхом поглядала на чортову iграшку, що того й гляди торохне – рознесе всю хату, а дiд, зачувши переляканий гавкiт, хапав гакiвницю, стрибав у валянцi й вискакував у самiй бiлизнi на лютий мороз.

Рушниця не стрiляла – ревiла сталевим ротом своiм, аж трусилися стiни й дзвенiли шибки. У вогнi й диму вилiтав посiчений шрiт, пробивав синi тiнi, що металися перелякано помiж снiговими застругами, i здавалося, що то втiкае сама нiч, волочачи пострiлянi ноги.

Настраханий Рябко залiзав аж пiд комору i сидiв там до самого ранку; збаламучено мекали вiвцi, збившись у тiсний гурт – головами досередини, схропували i били копитами конi; кудкудакали кури, а дiд усе ще стояв, роззявивши оглушено рота, все ще похитувався на широко розставлених ногах: у рушницi була така вiддача, шо не встояв би й вiл.

Тому й не сходив синець з дiдового правого плеча, а сам вiн, зустрiвши сусiдiв, вихваляв свою гакiвницю:

– Оце ружжо, дак ружжо! Як ушкварить, то аж у гузнi затенькае!

З роками широкий двiр порiс споришем, вздовж витоптаних стежок вислалися зеленi язички подорожника, з-попiд комори, ловлячи сонячнi промiнчики, простягали кругленькi долонi-калачики, а по закутках густо поросла кропива.

Зашумiли явори й тополi, струмуючи зверху донизу листяним срiблом, заряснiли плодами яблунi й вишнi, грушi та сливи – все на цiй землi приймалося, щедро росло i ще бiльш щедро родило, i вже дiд почав примiрятися, де б поставити другу комору, як тут ударила росiйсько-турецька вiйна i сина забрали до вiйська.