І будуть люди

Жоден iз них не ламав шапки перед паном, на начальство дивився тiльки спiдлоба, як що, так i хапався за вила: краще помру, нiж дозволю дiткнутись до себе нагаевi або рiзцi панського посiпаки!

Василь Ганжа теж не вiдкотився далеко вiд свого роду: батько його не раз зустрiчався на вуличному кривавому побоiську iз Свиридом Івасютою, синок же, як тiльки навчився стуляти кулаки, так i став дзьобати ними Івасютиного Оксена, наскакуючи на куркуленка молоденьким, ще неопiреним пiвником.

У вiсiмнадцять рокiв Василь Ганжа найнявся на роботу до Івасют.

Але й тут не хотiв поступатись перед хазяйським синком: робота роботою, а ти менi на дорозi не стiй, а то швидко поверну голову так, що наперед спиною ходитимеш!

Якось поставив iх Свирид у клунi до вiялки: Оксеновi насипати в бункер зерно, Василевi – крутити ручку, а сам пiшов по хазяйству. Трохи згодом прислухався: що за мана, у клунi як вимерло! Пiдiйшов, прочинив височезнi дверi, заглянув досередини. Вiялка стояла непорушна, бiля неi валявся великий совок, а по витолоченiй долiвцi, зчепившись молодими вовчиськами, качалися Василь i Оксен.

Ледве вдалося старому розборонити забiяк: стуляючи подранi сорочки, люто сьорбаючи розквашеними носами, поривалися один до одного, як розпаленi пiвнi.

Пiсля цього Василь у думцi прощався з роботою, але Свирид розсудив по-iншому: битися бийтесь, тiльки робiть це так, щоб iшло на користь хазяйству.

На косовицi поставив iх один за одним: попереду пустив Василя, а позаду – Оксена.

Зняв бриля, перехрестився, пригасив у очах хитрi вогники:

– З Богом, косарики!

До обiду Василь ухоркався так, що його хоч у перевесло крути. Гнав покiс перед собою, не зупиняючись, та й де ж тут зупинишся, як позаду – вжик!.. вжик!.. – обпiкае п’яти гостра Оксенова коса. Трохи пристанеш або зазiваешся – i сiконе Оксен по литках косою – пiдсiче свого лютого недруга, назавжди одучить ходити на вулицю, верховодити на вечорницях.

Пiсля обiду лежали в тiнi пiд возом, як запаренi бички, – нiяк не могли остудити запаленi тiла.

Вiдпочивши, знову зайняли ручки. Тепер уже Оксен вiв перед, а Василева коса пекла йому п’ятки.

На другий рiк, на початку сiчня, мачуха народила дочку. Батько дiстав з горища почорнiлу вiд часу колиску, почепив ii посеред хати на залiзному гаковi, надiйно вбитому в сволок, торкнув збентежено пальцем – колиска гойднулася, попливла у повiтрi поцяцькованим човником.