І будуть люди

Нiхто не знав, скiльки iй лiт, цiй колисцi: ii перевiз сюди зi старого дворища ще дiд, який сам колись гойдався в нiй – пускав беззубим ротом бульки, простягав рученята до маминоi цицi. Люди народжувалися, виростали, старiлися, помирали, лягали в iншi, печальнi колиски, що iх гойдала тiльки смерть, а колиска оця невтомно погойдувалася, обспiвана, облюляна терпеливо-ласкавими жiночими голосами.

І не один Івасюта вивалювався з неi, як голопузе пташеня з гнiзда, лунко й вагомо стукався великою головою об тверду негостинну долiвку, а потiм цвякав, безпорадно й жалiсно, аж доки стривожена мати забiгала до хати – клала назад у колиску.

Вона не злопам’ятна, оця старенька бабуся. Виняньчить чергового нащадка Івасют, дiждеться, поки мале зiпнеться на ноги, та й мандруе собi на горище, в забуття й пилюку, лежить, мудра й терпляча, як саме життя: «Знаю, що зараз вам не потрiбна, що ви не згадуете про мене нi взимку, нi влiтку, але не дуже краюся цим. Такi вже ви всi, люди, – легко забуваете добро i довго пам’ятаете зло.

Тож я полежу собi, почекаю, поки знову настане пора i ви згадаете мене, здiймете з горища, вимиете, обiтрете, вистелите пелюшками, почепите посеред хати – довiрите менi продовження вашого роду».

Цього разу колиска висiла довго: минув рiк, а маленька Олеся все ще не могла стати на ноги. Десь аж напровеснi почала вона повзати по хатi, та й тодi не хотiла нiде засинати, окрiм колиски.

– Балуеш ти ii, з рук не спускаеш, вона в тебе й до старостi не навчиться ходити, – докоряв лагiдно батько.

Мачуха мовчки притискала до плеча свiтлу голiвку, немов боялася, шо хтось у неi буде вiдбирати дитину.

Ще бiльшою красою налило ii материнство, м’яким нiжним свiтлом виповнило очi, i чортячi каламутнi сни не вiдступали вiд Оксена. То йому марилось, що вiн – батько i Олеся – його дочка, а мачуха – його жiнка. Ось вона пiдходить до нього, обiймае за шию, тулиться обличчям до його лиця, i обличчя ii пашить, i губи горять, шукаючи його рота… То вони скачуть удвох серед ночi на чорнiм конi, вiн – попереду, вона – позаду, обхопивши його руками, притулившись до його спини, i тихенько смiеться, лоскоче йому в потилицю.

Оксен щосили поганяе коня, щоб вона ще мiцнiше притискалася до нього, i кiнь вiдриваеться вiд землi, мчить по небу, i зiрки сиплються з-пiд його твердих копит, наче iскри, падають, гаснуть у холоднiй травi, а мачуха шепоче йому на вухо: «Ото нашi дiти». – «Дiти? – дивуеться Оксен.