І будуть люди

Потiм уже, роздягаючись, сказав дружинi, що ображено схлипувала в темрявi:

– Ти от що… плач не плач, а застану iз ким – уб’ю обох: тебе, i його! Так i знай!

Та мачуху, видно, не злякала сувора погроза, а може, й забула про неi: на другу весну, якраз у ту пору, коли почали розквiтати сади, вона втекла з Василем, захопивши iз собою Олесю.

Серед ночi проснувся Оксен вiд того, що хтось товк його в боки. Схопився, очманiло поводячи очима, – бiлою маною над ним стояв батько.

– Де Василь?

Не дiждавшись синовоi вiдповiдi, Свирид швиргонув на долiвку Василеву ковдру, шваркнув ii щосили ногою, вибiг iз хати.

Оксен притьмом ускочив у штани, майнув услiд за батьком: похололим серцем вiдчув – сталася бiда!

Свирид уже метався пiд стайнею: зривав iз дверей замок, аж стогнало залiзо. Замок застряв дужкою в скобi, нiяк не хотiв пiддаватися – Свирид ухопив його обома руками, люто шарпонув – разом iз м’ясом видер скобу з товстоi сосновоi дошки. Крикнув до сина, немов на пожежу:

– Викочуй воза!

Поки Оксен, ухопившись за голоблi, викочував з возiвнi воза, Свирид вивiв жеребця, викинув услiд збрую.

Вiдчувши волю, буланий задер догори голову, заiржав, виграючи лискучими м’язами. Свирид люто шарпонув його за вуздечку, вдарив у морду кулаком – буланий так i присiв на заднi ноги, схропнув перелякано, – став заводити помiж голоблi.

– Тату, куди?

– Сiдай!

Оксен слухняно вискочив на воза, оглянувся на хату: вона чорнiла вiдчиненими дверима, тiльки одне вiкно, те, що на татовiй половинi, запливало червоною кров’ю.

«Щось сталося з мачухою», – подумав Оксен, i лише тепер у ньому заворушився каламутний здогад про якийсь зв’язок мiж тим, що нема Василя, i лютою поведiнкою батька.

Кiнь з мiсця рвонув учвал – вони вилетiли в степову мiсячну нiч. Розставивши широко ноги, батько шмагав жеребця, i стрiчний вiтер рвав на татовi сорочку, вiддирав вiд спини, надимаючи тугим мiхуром, тiпав розкуйовджене волосся, свистiв у вухах. Сполоханi грюкотом, розбiгалися перед ними побiленi мiсячним сяйвом лани, пригиналися молоденькими хлiбами, а густа тiнь чорним псом гналася за возом, хапала зубами колеса, миготливi шпицi, падала в куряву i знову мчала за ними, безшумно й люто.

Тримаючись руками за дошки, щоб не випасти, Оксен глянув угору: мiсяць теж мчав наввипередки з ними, пiдминаючи пiд себе хмарини, а зорi розпорскувалися в усi боки, як переляканi птахи. І був той мiсяць такий же мовчазний та страшний, як i батько.