І будуть люди

Наздогнали втiкачiв аж на десятiй верстi по дорозi на Хоролiвку. Обминувши iх на повному галопi, Свирид круто розвернув воза, аж колеса вiдiрвалися вiд землi, збив назад засапаного коня – загородив iм дорогу. Впiзнавши iх, Василь вiддав мачусi сонну дiвчинку, яку нiс на руках, ступив уперед, затуляючи молодицю.

Свирид пожбурив на дно воза вiжки й батiг, важко злiз на дорогу, не спускаючи з наймита вовчого погляду. Оксен почав був i собi злазити з воза, але батько люто гримнув:

– Сиди!.

. Я сам!.. – ведмедем посунув на свого кривдника. – Отак ти менi, гнидо, за мiй хлiб-сiль заплатив?.. Так за добро мое вiддячив?.. – спитав грiзно батько, впритул пiдходячи до наймита.

– За ваше добро я мозолями платив! – дзвiнко й безстрашно вiдповiв йому Василь. – А що ваша жiнка пiшла зо мною, так на те ii добра воля.

Батько захрипiв так, наче його вдарили в самiсiньке серце, замахнувся на Василя кулаком.

Билися люто й мовчки. Хекали, немов кололи сосновi колоди, молотили один одного кам’яними кулаками, аж iскри летiли з очей, цiлили один одному в обличчя, в душу, в серце.

Нелегко було Василевi устояти проти ведмежоi сили Свирида, не раз i не два гнувся вiн аж до землi вiд пудового вдару, але вiдразу ж випрямлявся, як уперта лозина, i все ще стояв – не хотiв поступитися жодною п’яддю.

Притиснувши до себе дочку, мовчала мачуха: непорушне сидiв i Оксен, хоч у нього аж руки свербiли – кинутись на допомогу батьковi. Хряскали безжально кулаки, схлескувалися люто двi тiнi, здiймалася густа курява iз столоченоi дороги, огортала хазяiна й наймита iдким туманом, а вони все билися й билися, i вже починало здаватись, що кiнця-краю не буде цiй бiйцi: доки стоятиме земля, доки свiтитиме сонце й ходитиме мiсяць у небi, вони сходитимуться щоночi на смертний свiй герць, лютi й нiмi в нещадному гнiвi.

Та ось Василь став поступатися. Все частiше бив вiн наослiп, зi стогоном втягуючи повiтря в потовченi груди, а хазяiн гупав та гупав, вимолочував iз нього силу, як зернини з снопа, – i повалився Василь обличчям у порох, хоче встати – не може, i вже товче його, б’е його в ребра важкий чавунний чоботище!

– Гах!.

. Гах!.. Гах!.. – вихекуе iз себе Свирид нерозтрачену лють, – Гах!.. Гах!.. Гах!..

Але наймит уже непорушний. Вiд кожного удару драглисто здригаеться розпластане тiло, метляеться в потемнiлiй вiд кровi пилюцi омертвiла голова.