І будуть люди

Година йшла за годиною, вже й сонце почало звертати на захiд, а тато немов сам лiг на тому кладовищi. На столi холонула страва, Оксенова жiнка – Варвара – нервово м’яла фартух, дiти чекали-чекали на дiда, що мав привезти гостинцi, а потiм ухопили по кусневi хлiба та й майнули надвiр, лише Олеся не вiдходила вiд вiкна: тулилася до шибки, чекаючи й тривожачись, бо не пам’ятала свого тата, не уявляла, який вiн iз виду. Вiд далеких тих днiв, коли ще була жива мама, туманною плямою хилитався спомин про величезного, завжди суворого та неусмiхненого чоловiка, якого вона тодi дуже боялася, – з плачами йшла до нього на руки.

Час вiд часу Олеся вiдривалася вiд вiкна, повертала до Оксена худеньке, загострене донизу обличчя з пролiсковими материними очима, питала тоненьким голоском:

– Братику, тато скоро прийдуть?

Дiд же щораз бiльше сердився на сина: йому хотiлося iсти.

– Що це за порядки к лихiй матерi! – бурчав вiн, сердито поблискуючи голодними очима – Нас покинув – з мертвими чоломкатись пiшов.

Що, мертвi пождати не можуть?..

Нарештi батько прийшов, ще бiльш зсутулений та похмурий, нiж пiд час зустрiчi з сином. Не помiтив, здаеться, нi новоi хати на чотири кiмнати, нi iнших обнов на подвiр’i, – якась думка гнiтила його, не давала спокою. Таким же сидiв i за столом: iв, що дають, пив горiлку – анiтрохи не п’янiв, неохоче вiдповiдав на дiдовi питання, що, наiвшись та пiдпивши, пересердився на сина i все хотiв знати, як там у Сибiру люди живуть.

– Та живуть же, – вiдповiдав з погано прихованою досадою Свирид.

– І хлiб сiють?

– Та вже ж не кукiль!

– То як же вiн на тому морозi росте? – дивувався щиро дiд, бо, за його переконанням, у Сибiру не було нi весни, анi лiта, тiльки лютувала зима. – Це, знаття, там таку пшеницю сiють, що взимку родить?.. А ти привiз тiеi пшеницi?

– Нащо вона вам?

– Як то нащо! – аж руками вдарив об поли дiд на отаку синову безголовiсть, – Та засiяли б – збирали б аж два врожаi: один взимку, а другий улiтку!

Олеся, зашившись у куток, боязко позирала на бородатого сивоголового дядька, що був ii татом.

Почувала себе так, наче ii обдурили.

Нi, не таким уявляла вона собi його, вимрiювала довгими зимовими ночами, коли, повна дитячоi образи на дорослих, кликала до себе тата – несла йому свое чисте серце.