І будуть люди

Наповзав би на нього пирiй, заростало б воно височезними, на зрiст людини, бур’янами – вовчими притулками, дичавiло б не один рiк i не два, бо що можуть зробити безсилi жiночi руки? Так i лежало б воно, занедбане, похмурою латкою на святковому золотистому килимi Івасютиних хлiбiв, коли б не Оксен: не мiг вiн дивитися на отаке запустiння омрiяного лану i одного разу пiшов до Про- тасiевоi жiнки.

Другого дня Оксен уже орав разом з старшим сином Протасiеву ниву. Трiщав – чiплявся глибоким корiнням за землю пирiй, мiцними ковтюхами сплiталися бур’яни, але воли вигинали дужi спини, Оксен мiцно тримав чепiги – i рiзав гострий лемiш всю оту зелену нечисть, вивертав до сонця маснi скиби чорнозему – поле знову ставало полем, а не пристановищем для бур’янiв.

Восенище раз переорав ту ниву Оксен, густою бороною повисмикував усi бур’яни, засiяв озиминою – добiрним зерном. Протасiiха ж не знала, як йому й дякувати: пообiцяв Оксен половину з майбутнього врожаю.

Але так i не вдалося жiнцi скуштувати того очiкуваного хлiба.

Чи то куля щось перевернула в головi ii чоловiка, чи, може, Бог, гортаючи старi книги iз записами молитов, наткнувся на Оксенову просьбу наслати на впертюха просвiтлiння – продати йому поле, а може, й сам батюшка кинув при нагодi докiр Всевишньому, що не прислухався до найвiрнiшого раба свого, тiльки вперше за всю вiйну одержала жiнка вiд Протасiя листа.

Протасiй передавав, що вiн, слава Богу, живий та здоровий i потроху поправляеться, що харчi тут поганi, все «булон та булон», посьорбаеш – тiльки кишки прополощеш, а щоб дати «раненому воiну» шмат сала чи миску борщу, «дак про це тут i не заiкайся».

Отож вiн ще дуже кволий вiд тих «булонiв» i наказуе iй продати поле, бо казав йому один розумний чоловiк, що як скiнчиться вiйна, то вийде указ усiм солдатам надiляти безплатно землю: по десять десятин на брата. Половину тих грошей вона перешле йому на «усiленее» харчу, а половину хай залишить собi, бо ж вiн знае, що i iй там живеться не з медом.

«А поле наше купить Оксен, тiльки ти з ним, дурна бабо, крепко торгуйся, вiн тобi скаже одну цiну, а ти йому – другу, бо в нього взимку й снiгу не випросиш, з чим i до звиданiя.

Протась»

Поплакала, посмiялася, слухаючи отого листа, та й пiшла до Оксена.

Хоч в Оксена i тьохнуло серце, однак вiн удав, що не дуже зацiкавлений у тому, щоб придбати Протасiеве поле.

– Тепер же, Мокрино, вiйна, кожен думае тiльки про те, як би самому оцю лиху годину пересидiти, а не те, щоб там щось купувати.