І будуть люди

– А так, так, – похитувала головою Мокрина, згоджуючись iз багатiем. Повела очима по великiй кiмнатi з пофарбованою у червоний колiр пiдлогою, з мiським шкiряним диваном, з мiцним дубовим столом, засланим такою скатертиною, що аж очi вбирае, сама собi подумала: «Живуть же люди!» – Тiльки ж ви колись хотiли в нього купити…

– Е, коли то було! – недбало махнув рукою Оксен. – То були, Мокрино, iншi часи, тодi про iнше й думали. А тепер – сьогоднi живеш, а завтра, може, й Боговi душу вiддаси.

– Що правда, то правда, – похитала головою Мокрина.

 – Тiльки Протасiй передав, щоб я до вас прийшла, то я оце до вас прийшла…

– Що ж нам робити, Мокрино? – вдав iз себе розгубленого Оксен. – І вас менi жалко, але й себе не хочеться обидити.

Мокрина цього разу промовчала. Сидiла, висока, худа, потемнiла, як свята Варвара на отiй-он iконi, що в самiм низу, журно тьмянiла великими, змарнованими злигоднями та щоденними нерадiсними турботами очима. Якоюсь байдужiстю, покiрною тупiстю вiяло вiд усiеi висушеноi постатi ii, так начеб вона казала: «Менi однаково, купите ви оту землю чи не купите, але якщо Протасiй надумався, то я мусила-таки до вас прийти».

– Самi ж бо знаете, якi тепер можуть бути достатки, – правив свое Оксен. – Все з’iдае вiйна, все iй у пельку пхаемо. На одного Бога тiльки й лишилась надiя, як Бог не змилостивиться над нами – всi до одного загинемо! Не вiд голоду – так вiд хвороб, пошестей усяких…

«Ну, ви ще не так скоро загинете!» – наче сказала – повела на Оксена очима Мокрина.

Однак звично зiтхнула, похитала сумно головою.

– Так, так, святу правду кажете. Тiльки ж Протасiй пише та пише: iди, Мокрино, та спитай, чи не хочуть купити, дак я оце i прийшла.

– Бач, вiн тепер розумний, ваш Протасiй! – не втримався вiд докору Оксен. – А тодi, було, й не пiдступися до нього.

– А так, так… Тож вiн i передае iди до Оксена. А коли що не так, то вже звиняйте.

Мокрина зненацька звелася, витерла тильною стороною долонi сухi губи, померехтiла темними очима на Оксена:

– То бувайте здоровi!

– Постiйте, чого ж ви?.

. – злякався Оксен. Пiдхопився, взяв Мокрину за руку, знову посадив на лаву. – Я ж не сказав, що зовсiм не хочу купити.

Мокрина знову сiла, покiрно, байдуже. Що ж, вона може й посидiти, iй спiшити нiкуди: малi дiти не пищать на печi, а корови, дякувати Богу, зроду-вiку не було – доiти нiчого. Якби Протасiй не наказав, вона сюди i не прийшла б.

Оксен нервово постукуе пальцями по столу, позирае скоса на жiнку.