І будуть люди

 – Так ми ж, Мокрино, ще й купчоi не склали! От поiдемо з вами у мiсто, пiдпишемо купчу, а тодi вже й вiддам вашi грошi.

На Мокрининому обличчi таке неприховане розчарування, що Оксен знову лякаеться, як би жiнка не передумала.

– Або добре, де вже мое не пропадало: дам я вам сьогоднi завдаток… Це тiльки, вважайте, для вас, Мокрино. Іншому i копiйки наперед не дав би. Бо тепер, знаете, якi люди пiшли, вiзьме – та й поминай як звали!

Оксен зводиться, йде до великоi пузатоi скринi, що стоiть пiд вiкном. Обережно здiймае килим, вiдмикае внутрiшнiй, iз дзвоном, замок, пiдiймае важке вiко, обклеене кольоровими картинками лубочних видань.

І хоч став так, щоб затулити широкою спиною скриню, Мокрина все ж добирае способу просунути туди свое око.

«Боже, скiльки того добра в чоловiка! – тихенько ахкае вона – Коли б менi хоч десяту частку того, я б i горя не знала!»

Оксен дiстае з прискринка важкий дiдiв гаман i, вже зовсiм вiдвернувшись од жiнки, клацае сталевим кiгтем – розкривае мiцно стуленi дужки.

Вiн довго шелестить папiрцями – вiдбирае, якi найбiльш потертi. Бо нащо бiдному новi грошi? Однаково вони не втримаються в нього, не ляжуть на дно повноi скринi, а покрутяться-покрутяться межи пальцями, та й будь здоров!

– Оце вам, Мокрино, аж п’ятдесят рубликiв завдатку! – кладе Оксен перед жiнкою пом’ятi кредитки. – А решту вiддам, як пiдпишемо купчу.

Тремтячими пальцями перераховуе Мокрина грошi. Розкладае на п’ять рiвних купок по десять карбованцiв, бо вмiе лiчити тiльки до десяти.

Потiм побожно зв’язуе в краечок хустини, затискае в темний кулак: легше тепер вiдiрвати iй руку, анiж видерти грошi.

– То я вже пiду, – каже вона, побоюючись, шо Оксен роздумае та вiдбере отой завдаток.

– Ідiть з Богом! – бажае iй щастя Оксен i, проводжаючи жiнку, ще раз нагадуе: – Глядiть же, поiдемо завтра до мiста!

А перед вечором, коли втомлене сонце, вiддавши тепло Івасютиним нивам, спiшило вiдпочити за обрiй, Оксен стояв посеред щойно придбаного поля. Довкола лиснiла чорна рiлля, ласкаво хлюпала невисокими довгими хвилями, а вiн стояв, оббризканий вечiрнiм сонцем у бронзу та мiдь, важкий, непорушний, врослий у землю, i не було, здавалося, такоi сили на свiтi, що зрушила б його з мiсця, примусила б його поступитись, вiддати хоч шматочок землi.

Десь у своiй хатi ще раз перераховувала грошi Мокрина, розкладаючи iх на маленькi купки. Десь сьорбав остогидлi «булони» Протасiй i чекав од своеi жiнки пiдмоги: «на усiленiе харчу».