На коні й під конем. Блакитна дитина

Роботи нiколи не бракувало, бо славився вiн умiнням так вставити шибку, такою замазкою прикрiпити ii, що вже i рама потрухлявiе вiд негоди та часу, а скло тримаеться, як припаяне.

Жив скляр у невеликiй кособокiй хатинi, без сiм’i, без родичiв, старим парубком, понурим та непривiтним. Розповiдали, що висватав вiн колись найкрасивiшу дiвчину на селi, поставив для неi простору хату з веселими вiкнами, та ii вже пiзнiше, в роки громадянськоi вiйни, жорстоко поглумившись, вбили бандити.

Повернувшись з армii Будьонного, скляр у той же вечiр спалив свою хату.

Це стало причиною того, що на скляра почали дивитися, як на людину несповна розуму. А вiн жив вiдлюдьком i майже щонедiлi гiрко напивався.

За роботою ж скляр завжди був суворий i тверезий. Обличчя його, заросле по самi очi густою щетиною (менi здавалося, що вiн тримав у зубах велику щiтку), ставало поважним та урочистим, а очi, наче вiдлитi з надзвичайно прозорого скла, спалахували гнiвними вогниками, коли вiн бував невдоволе-ний, чи свiтилися втiхою.

Перед тим, як приступити до працi, скляр завжди скидав кашкета чи шапку, хоч би який мороз був надворi.

Склив вiн швидко та вправно i майже завжди лаявся.

– Хiба це вiкно! – вигукував презирливо, тикаючи пальцем у невелику раму. – Слiпаки, а не вiкна!

Господар нiяково посмiхався, але заперечувати не смiв: у селi була вiдома склярева пристрасть до великих вiкон. Вiн навiть одвертався, коли проходив повз хату з маленькими вiкнами.

Незабаром у нас закiнчили будувати нову школу: велику, простору, з широкими та високими вiкнами. І скляр не працював бiля них, а священнодiяв. Обережно брав величезнi шматки скла, вiдмiрював, проводив алмазом – i одна за одною весело виблискували до сонця нещодавно порожнi рами.

Вставивши шибу, вiн трохи вiдходив, схиляв голову набiк, i прозорi оченята його сяяли такою неприхованою втiхою, що й ми, хлопчаки, проймалися шанобливо-урочистим настроем.

– Хата без вiкон – що людина без очей, – повчав вiн нас.

 – У пiтьмi жити – кажанами бути.

Затамувавши подих, стежили ми, як скляр, нацiлившись, швидким рухом алмаза проводив по склу бiлу лiнiю, не користуючись лiнiйкою. Ось вiн тихенько постукував уздовж тiеi лiнii, злегка натискав пальцями, i – трiсь! – шибка була готова.

Наша дружба за склярем, який наче переродився за цi днi, щораз бiльше мiцнiла i, може, стала б постiйною, коли б не один прикрий випадок.