На коні й під конем. Блакитна дитина

Вiдпихаючи один одного, щоб краще бачити, ми з Миколою перечепилися i полетiли на велике скло, яке скляр саме збирався розрiзати. Схопилися, як обпеченi, щоб дременути свiт за очi, але розгнiваний скляр встиг влiпити нам по такому мiцному потиличнику, що ми полетiли сторчака в кропиву.

Зупинилися аж на греблi. Дзвенiло в головi, болiли потилицi, шкiра на обличчi та руках аж горiла, обжалена кропивою.

– Я йому не прощу! – буркнув Микола зi сльозами на очах. – До нових вiникiв пам’ятатиме!

Пiзнього вечора, коли вже добре стемнiло, ми пiдкралися до школи.

Нiкого поблизу не було, лише на вигонi спiвали невтомнi дiвчата.

– Давай! – шепнув Микола.

Я розмахнувся i щосили пожбурив цеглину у вiкно. Трiснула рама, зi страшним брязкотом посипалося скло, ми щодуху помчали геть.

Рано-вранцi Микола забiг до мене. Очi його задоволено свiтилися:

– Пiшли подивимось, як скляр молитися буде.

Причаiвшись у бузинi, що густо росла навколо будинку, ми нетерпляче чекали на нашого ворога.

Двох вiкон як не було. На землi густо ряснiли блискучi скалки, валялися двi великi цеглини.

– Іде! – штовхнув мене лiктем Микола.

Ми аж затамували дух, готуючись почути сердиту лайку скляра. А вiн, пiдiйшовши до покалiчених вiкон, онiмiло застиг, наче не вiрив своiм очам. Повiльно нагнувся, пiдняв цеглину i раптом заплакав.

Плакав мовчки, без лайки, без слiв, i нам моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навiть не витираючи слiз, що зависали на густiй щетинi, гаряче спалахували поодинокими росинками.

Ми вiдчули, що зробили щось дуже погане, дуже зле, далеке вiд звичайноi помсти, i мовчки порачкували з кущiв.

І в той день, i на другий, на третiй, i ще багато днiв, проходячи мимо школи, я i Микола не могли дивитися на вiкна.

Пастка

В найдальшому кiнцi городу, пiд тином, що виходив на вузьку безлюдну вуличку, любив я сидiти в гарячi лiтнi днi. Тут росла висока кукурудза й золотоголовi соняшники, стелилося по землi широколисте гарбузиння, а пiд самiсiньким тином свiжо зеленiв високою травою вузенький морiжок.

Тут завжди було таемниче i тихо, i почував я себе так, як почував би, мабуть, уславлений мандрiвник, потрапивши у невiдому краiну. Наслухавшись матусиних розповiдей про пiвденнi краiни, я полював тут на тигрiв та левiв, крокодилiв i носорогiв, – i моя бузинова пукавка завдавала жахливих спустошень тропiчнiй звiротi.