На коні й під конем. Блакитна дитина

Я страх боявся, що вiн зверне у якийсь двiр i не пiдiйде до мене.

Коли ж вiн наблизився впритул, так i не помiтивши мене, я набрав якнайбiльше повiтря i щосили ревонув:

– Дi-i-ду! Дiду-у!

– Гух!

Дiд стрибонув так, наче наступив на розпечену залiзяку. Потiм довго стояв, витрiщивши на мене очi та хапаючись рукою за серце.

– Дi-iду, поможi-iть! – заголосив я.

– І гемонське ж дитинище! – отямився нарештi дiд. – І сатана ж тебе впер сюди!

Вiн довго кректав, розсуваючи вузлуватими руками лозини, а я терпляче нюхав пропахлу табачищем та пилом матню.

Врештi дiд пропхнув мою голову, потiм схопив палицю i, перегнувшись через тин, уперiщив мене по спинi.

Бiг я додому так, наче за мною гналася вся ота тропiчна нечисть, що про неi розповiдала мама.

Землянi млинцi

В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: «iсти!», навiть дiти не бавилися в своi звичайнi iгри, а гралися в iжу.

Випiкали з чорноi, розмоченоi дощами землi пишнi перепiчки та млинцi, варили з назбираних камiнцiв галушки та вареники.

Потiм ходили одне до одного в гостi, церемонно припрошували покуштувати багатих страв, розпускали неiснуючi ремiнцi на розбухлих вiд лободи та полови животах.

Сьогоднi ми мали гостювати у Ванька, що жив за чотири хати. Ванькова «свiтлиця» була бiля самих ворiт, на густому споришi, i ми залюбки гралися там.

Ми вийшли на вулицю i вiдразу ж зупинилися: бiля ворiт стояла сусiдська дiвчинка i гiрко плакала.

– Чого ти, Ганнусю?

– Со-онька покинула! – хлипала дiвчинка.

 – Гратись не хоче!

Г аннусю ми любили, може, на зло Соньцi, яка часто дражнила нас i била сестру. Тому, не задумуючись, я запитав:

– Хочеш з нами? В гостi до Ванька?

– Хочу, – погодилась Г аннуся i вiдразу вчепилася за моi пальцi. Вона була дуже худа, i тоненькi, як палички, ноги, здавалося, ось-ось не витримають, поламаються, лише великий живiт, вiддуваючись наперед, задирав брудну сорочину.

– А що в гостях? – допитувалася вона, намагаючись не одстати вiд мене.

– Там будуть отакi-о млинцi, галушки i вареники з сиром, – вiдразу ж включився я в гру.

 – Потiм пирiжки з яблуками та медом, сметана, шулики…

Голодна фантазiя моя не знала меж, i Г аннуся щораз ширше розплющувала i так великi од голоду очi.

– І менi дадуть? – боязко запитала вона.

– Дадуть i тобi.

Дiвчинка ще мiцнiше вчепилася в мою руку.

Ванько зустрiв нас у «свiтлицi». Подав усiм по черзi руку, як це робили дорослi, розпитав про хазяйство, про врожай.