На коні й під конем. Блакитна дитина

Потiм, погомонiвши, почав припрошувати до столу:

– Сiдайте, дорогi гостi, та iжте, що бог послав! Оце моя стара напекла млинцiв з муки нового помолу, то пригощайтеся!

Вдаючи, що сiли до столу, ми вмостилися на споришi навколо черепкiв iз водою, якихось купок, прикритих зеленими лопухами. Ганнуся швиденько пiдняла лопух i недовiрливо подивилася на чорний земляний млинець. Потiм, уже розгублено, – на нас. А ми саме вдавали, що iмо тi млинцi, раз по раз пiдносячи iх до рота та нахвалюючи. Тодi й вона вхопила млинець, швидко надкусила i почала жувати.

І раптом Ганнуся гiрко заплакала. Випльовуючи землю, вона плакала так, що аж трусилося худеньке тiльце, а обличчя ii розпачливо кривилося.

– Хочу справжнiх! Хочу млинцiв! – не вгамовувалася Ганнуся, а ми мовчки дивилися на неi, бо нам самим хотiлося, дуже хотiлося справжнiх пшеничних млинцiв!

По дрiжджi

– Оце, сину, на грошi, бiжи до крамницi та купи дрiжджi. Тiльки дивися, щоб одна нога була тут, а друга – там! І здачу принеси!

У мами звичка завжди нагадувати про здачу.

Наче в крамницi немае цукерок, а в мене – постiйного бажання поласувати ними. Та я вже знаю: грошi – е грошi, i не кожна копiйка призначаеться на цукерки.

– Та не забудь – дрiжджi! Чуеш – дрiжджi! – кричить услiд мама.

Я тiльки знизую плечима: що вона, зовсiм мене за маленького вважае! Затиснувши в руцi грошi, бiжу вулицею i весь час повторюю: «Дрiжджi! Дрiжджi! Дрiжджi!»

Майже перед крамницею, бiля двору з небiленою хатою, помiчаю Ванька.

На ньому такий же, як i колись, бриль, а на сорочцi – ще бiльше латок.

Бiля Ванька стоiть велика порожня цеберка, сам же вiн, ставши на колiна, щось заклопотано робить. Все твердячи про дрiжджi, пiдходжу до товариша. Ванько довбае ямку. Довбае зламаним кухонним ножем, серйозно i заклопотано. Лише iнодi розгинаеться, щоб провести по брудному лобу вимазаною в землю рукою.

– Що ти робиш?

Вдаючи, що нiчого не чуе, Ванько копае далi.

– Нащо тобi ямка?

– Це колодязь, а не ямка! – заперечуе Ванько.

– Колодязь?

Дрiжджi вмить вискакують iз голови.

– Справжнiй колодязь? З водою?

– Еге, – стверджуе Ванько.

Вiн нарештi припиняе роботу. Я недовiрливо заглядаю до ямки. Вона зовсiм неглибока, на днi й не видно води.

– Хiба це колодязь?!

– Колодязь! – уже сердито твердить Ванько. – Ось ще покопаю, i буде вода.

– А навiщо вона тобi?

– Буду воду брати. Вийшов за ворота – i е вода! А так – поноси оце вiдрище вiд криницi.