На коні й під конем. Блакитна дитина

Спершу з’являеться кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшае й ширшае, а посерединi – свiтлiшае й свiтлiшае, тоншае й тоншае кiрочка льоду, доки не заголубiе, неждано й казково, омите тоненькою водяною плiвкою скло.

Тепер треба лише пильнувати, щоб вiконця не замерзли. Мороз обкидае по краях голчастi вiзерунки, i досить зазiватися, як вони поснуються довкола, наче слiди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченоi краси лiсом i мiниться, i виблискуе, i спалахуе тисячами кольорових вогникiв.

Ми поприлипали до вiкна i крiзь блакитнi кружальця дивимося на високi снiговi замети, що iскряться пiд сонцем, на запушенi iнеем дерева, якi немов понадягали теплi хустки, на застиглi дими понад хатами.

Згодом дерева й снiги починають червонiти. Темнiшають, видовжуючись, фiолетовi тiнi попiд заметами, а вiкна загоряються червоним.

Хата теж наповнюеться холодними тiнями. Вони спершу кубляться пiд лавкою, столом, лiжком, сизуватi й непевнi, а потiм починають потихеньку скрадатися на середину кiмнати, здаеться, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб’ються пiд лаву.

Та чим бiльше кривавиться снiг i видовжуються тiнi надворi, тим густiшi, темнiшi, нахабнiшi тiнi у хатi.

Я намагаюся не оглядатись. Щiльнiше тулюся до вiконця, все завзятiше хукаю в синювату вже шибу. Робиться моторошно: наче хтось, великий i патлатий, тихенько ворушиться за плечима. Боюся оглянутись, i водночас наростае непоборне бажання оглянутися назад.

– У мене е гостра шаблюка, я сильний! – голосно кажу я, щоб налякати того, що причаiвся за спиною.

– І в мене е шаблюка, – тоненьким голоском вiдгукуеться Сергiйко.

– Я нею аж сто вовкiв порубав! – вихваляюсь я, сторожко прислухаючись, чи не заворушиться перелякано т о й. – І ще сто порубаю!

– Ги-и-и! – несподiвано починае пхинькати брат. – Хочу спати… Ги-и-и!

Мушу вiдiрватися од вiкна, що вже згасло й посiрiло. Беру дерев’яну шаблюку, оглядаюся назад.

У кiмнатi вже зовсiм темно, особливо внизу.

Той, що стояв за плечима, кудись зник: певно, заховався пiд лавку. Чекае, доки я злiзу на долiвку, щоб вхопити мене за ноги волохатими руками. Сторожко прислухаюся, наставивши перед собою шаблюку.

А Сергiйко тягне свое:

– Хочу спати!.. Ги-и-и!..

Хоч-не-хоч, а треба злазити. Нагинаюся й починаю сiкти шаблюкою попiд лавкою. Вимахую довго, тикаю в усi куточки, доки не починае болiти рука. Якщо вiн там i був, то вже лежить порубаний, стiкаючи чорною кров’ю.