На коні й під конем. Блакитна дитина

Зiскакую на долiвку. Брат обхоплюе мене руками й ногами, тулиться до мого плеча. І незвична войовнича наснага оволодiвае мною. Хочеться, щоб зараз став передi мною т о й, я б смiливо кинувся на нього, захищаючи брата, що довiрливо тулиться до мене.

Сторожиха

Мама тяжко захворiла. Їi повезли до мiста, а ми залишились удвох.

Сидимо i тихенько рюмсаемо: вiд жалю за мамою, вiд страшенноi самотностi, вiд того, що ми нiкому не потрiбнi.

До кiмнати заходить сторожиха – товстелезна тiтка iз завжди сердитим обличчям.

Часто-густо, коли поблизу немае мами, сторожиха ловить якогось учня-бешкетника i лупцюе його мокрою ганчiркою. Учнi ii дуже бояться, а мама свариться з нею. І ми щиро дивуемось маминiй хоробростi: адже вона така маленька супроти сторожихи!

– Чого це ви соплi розвiшали?! – гримае вона на нас. – Отакi великi парубки, женити скоро!

«Парубки» перелякано замовкають, приглядаючись, чи не тримае сторожиха за спиною мокроi ганчiрки.

Вона починае прибирати в кiмнатi, а важке, наче висiчене з темного каменю, обличчя стае ще сердитiшим.

– І iсти дiтям нiчого… Тiлiгенцiя драна! – лае когось сторожиха, никаючи по закутках. Дiстае пшоно, хлiб, скоринки сала й довго стоiть над тим добром, скептично закопиливши губу.

Виходить так же несподiвано, як i зайшла. А ми, голоднi, як вовченята, дивимося на пшоно i хлiб, боячись поворухнутися: нам здаеться, що сторожиха стоiть з ганчiркою пiд дверима, тiльки й чекаючи на те, щоб ми полiзли до хлiба.

Знову в дверях – сторожиха. В однiй руцi – глечик, а в другiй – вузлик. Дiстае по пирiжку, наливае молока – iжте, кошенята!

Пирiжки з квасолею, великою та солодкою, молоко холодне i дуже смачне. Сергiй присмоктуеться до важкоi череп’яноi чашки, довго сопе в неi, i пузце його росте на очах. А коли вiдриваеться, то в нього через увесь лоб – пiдкова з бiлоi пiни.

– Холосе! – задоволене тягне Сергiйко. Оченята його стають маленькi та соннi.

Я дивлюся поверх чашки на сторожиху, що сердито чистить картоплю, вона вже не здаеться менi такою страшною, як пiвгодини тому.

Минае кiлька днiв. Сторожиха приходить щодня: полаяти «тiлiгенцiю», прибрати в кiмнатi, зварити нам iсти. І кожного разу приносить домашнього гостинця: пирiжок, пампушку чи корж iз вкрапленим салом, що смачно хрумтить на зубах.

Інодi сiдае навпроти нас, пiдпирае пiдборiддя рукою, тихенько зiтхае.