На коні й під конем. Блакитна дитина

– Що ж ти принiс?! – сплеснула руками мама.

– Драже, – промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.

– Боже мiй, та хiба я посилала тебе по драже! – вже зовсiм розсердилась мама. – Дрiжджi! Дрiжджi! – закричала вона так, наче я був глухий. – Вернися назад, обмiняй на дрiжджi i принеси здачу.

Я взяв кульок у руки i лише зараз помiтив, що вiн удвое полегшав. Який же дурень дасть тепер дрiжджi та ще й здачу?

Вийшов з хати, сiв пiд тином i став доiдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.

Похорон

З усiх дорослих ми найбiльше боялися дiда Стратона. Дiдова хата стояла бiля самоi рiчечки з невеликим пiщаним берегом, де ми любили гратися. Угледiвши нас, дiд Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним цiпком i кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:

– А кий вас бiс несе сюди! Геть звiдси, бiсовi дiти, бо я вас усiх!

За вiщо вiн так ненавидiв усiх дiтей, я й досi не знаю. У садок до нього ми не лазили, гiлок на яблунях не обламували, собак не дратували – з тiеi простоi причини, що не мав дiд нi садка, нi собак.

Був у нього лише великий качур i невеликий табун качок. Дiстав Стратон того селезня десь аж у сусiдньому районi, на розплiд, i трусився над ним так, як над нами матерi не трусилися.

Ми вiдплачували дiдовi не меншою ненавистю i вперто ходили гратися на той пiщаний берег, лише розвiдавши наперед, коли дiд кудись зникне.

Сьогоднi, дiзнавшись, що дiд Стратон пошкутильгав аж у сусiдне село до дочки, я, Микола, Ванько i Сонька прийшли до рiчки на полювання.

У нас, у хлопцiв, були рогатки i повнi пазухи камiнцiв, а Сонька мала варити набиту нами «дичину».

Залiгши в травi, ми довго стрiляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своею здобиччю.

Аж ось iз дiдового двору появився качиний табунець.

Живi качки.

Зарядивши рогатку, Микола поповз по травi, а за ним посунули й ми.

Качки повiльно йшли пiщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонцi, i ми не могли одiрвати вiд неi очей.

За першим разом камiнцi перелетiли через табун i плюснули у воду.

– То я навмисне не вцiлив, – тихенько сказав Микола.

– І я навмисне.

– І я.

Але вдруге ми цiлились стараннiше, натягали рогатки сильнiше – i були нагородженi понад всякi сподiвання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потiм упав на пiсок, щосили б’ючи крилами. Нас наче вiтром здуло.

Задиханi, зупинилися ми аж бiля Ваньковоi хати.