На коні й під конем. Блакитна дитина

– То не я вцiлив, – сказав Микола.

– Ну й не я!

– І не я!

Ми пiдозрiло подивилися один на одного.

– А може, вiн живий, тiльки прикидаеться, – висловив думку Ванько.

– Пiшли подивимося, – скомандував Микола.

Хоч i знали, що дiда Стратона немае, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.

Качур непорушно лежав на землi. Ми стояли над ним онiмiлi.

Першою обiзвалася Сонька:

– Давайте зариемо. Щоб дiд не знайшов.

Порада здалася доцiльною. Ми пiдняли селезня i понесли його за вигин рiки, звiдки не видно було дiдовоi хати.

Тут, у пiску, i почали рити ямку.

Потiм Микола сказав:

– Давайте його поховаемо. Я буду батюшкою, ти i Ванько нестимете мари, а Сонька – його жiнкою.

Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я i Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але «батюшка» швидко дав лад, i похоронна процесiя рушила в останню путь.

Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я i Ванько несли на марах «покiйника», а позаду, як i годиться, – качурова жiнка.

– Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! – наслiдуючи попа, вимахував кадилом Микола. – Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю i переставився-а! А-амi-iнь!

– А-амiнь! – дружно пiдхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покiйником:

– Та куди ж ти вiд нас iде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-еш?!

Час вiд часу Ванько повертався i розраював убиту горем «удову»:

– Не плачте, кумо, не плачте.

Всi ми з землi вийшли, всi в землю й пiдемо. Добра у покiйника була душа, царство йому небесне!

Бiля ями процесiя зупинилася. Микола ще енергiйнiше замахав кадилом. Сонька ще голоснiше запобивалася, а я i Ванько, знявши паски, обережно опустили нещасного качура на дно.

Потiм ми насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев’язаних навхрест ломак. Сонька збiгала до дiдовоi садиби, наламала дозрiлих соняшникiв, обсадила ними могилу.

Помилувавшись могилою, ми розiйшлися, згадуючи для годиться добрим словом покiйника.

А ввечерi занепокоений дiд Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, вiн набрiв на могилу, розрив ii i знайшов «покiйника». Про те, що говорив у той час дiд, як лаяв i кляв нас, хай напише хтось смiливiший.

На другий день розгнiванi батьки справляли нам «поминки».