На коні й під конем. Блакитна дитина

 – Бо мамка нам лупки дасть.

Коли ми вдруге вiдiрвалися вiд пирога, вiн мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пирiг аж запався, втративши половину начинки.

Лише тепер пригадали ми мамин наказ i перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити?

– А як увесь з’iмо? – запитав Сергiйко. – Скажемо, що то собака з’iв…

Я тiльки похитав головою: хiба ж собака дiстане зi столу! Та й мама вже не один день знае нас, щоб вiдразу догадатись, чия це робота.

– І навiщо ми ту начинку iли! – вже каявся брат.

Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!

– Краще б ми ii не iли!

– А як ми дiрочки позалiплюемо? – все шукав порятунку Сергiйко.

– Чим, у бiса, iх залiпиш!

– Тiстом… Або хлiбом…

– Хе, тiстом! Хiба ж гостi не розберуть!

І ми знову засумували.

– Знаеш що? – врештi надумався я. – Давай зробимо нову начинку.

Сергiйко погодився, i ми вiдразу взялися до роботи. Дiстали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли iх i змочили водою.

Пiсля того нам вiдразу ж закортiло надвiр. Бiгали по травi, гралися в «квача» i намагалися навiть не згадувати про пирiг.

Однак чим ближче насувався вечiр, тим тривожнiше ставало у нас на душi: а що, як гостям не сподобаеться наша начинка?

Котилася торба

Якось Сонька, коли ми були в неi, запропонувала:

– Давайте в жмурки гратися.

Я, Сергiйко, Сонька i Г аля стояли посеред свiтлицi.

– А в сiнях можна? А в кухнi?

– Скрiзь можна. Тiльки горшки у сiнях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!

Соньчина мати, тiтка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.

Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчинi батьки, я щосили закричав:

Котилася торба З високого горба,

А в тiй торбi – хлiб-паляниця,

Кому доведеться, тому i жмуриться!

Потiм запитав:

– Уже?

– Ще! Ще! – лунав з другоi кiмнати Соньчин голос.

– Вже!

Вiдiрвавшись од кожуха, я зразу пiшов у ту хату, звiдки гукала Сонька. Там була величезна пiч з багатьма запiчками та припiчками, стояли дубовi лавки i стiл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на пiч i вiдразу ж побачив iх усiх.

– Це того, що вони за мною лiзли, – сердилася Сонька.