На коні й під конем. Блакитна дитина

 – Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришитi!

Сонька уткнулася обличчям у кожух i заспiвала про торбу, а я тихенько полiз пiд пiл. Сергiйко й Ганнуся вiдразу ж порачкували за мною.

– Куди ви! – засичав я на них. – Ховайтесь окремо.

Та вони й не думали рухатися з мiсця.

– Ну, сидiть уже тут. Я деiнде сховаюся.

Швидко вибравшись з-пiд полу, гукнув Соньцi: «Ще!» І подався на кухню. В сiни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.

Ставши посеред хати, задумався. На пiч? Нi! Сонька вiдразу загляне туди.

Пiд стiл? Теж помiтить. У запiчок?.. Менi хотiлося заховатися так, як ще нiхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. І коли мiй погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печi, отвiр знову закрив за собою. От тепер нехай пошукае!

Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно вiдсунув його, поставив туди ж i горнятко, поки вмостився як слiд. Пiд боком був солом’яний попiл, що так i здiймався, досить тiльки поворухнутися.

Сонька вже пiшла на лови. Я затамував подих.

– Галя й Сергiйко! – вiдразу ж закричала вона. – Стукалочки-палочки!

Згодом настала й Ванькова черга.

– То я просто не хотiв бiгти, що ти мене застукала, – солiдно виправдовувався Ванько.

Потiм почали шукати мене. Сонька нипала по кiмнатах, кричала: «Вилазь, я тебе бачу!», та я добре ii знав, щоб пiддатись на цю дешеву приманку.

– Вiн, мабуть, на горищi сховався. Вони подалися в сiни, зарипiли драбиною.

Я хотiв уже було вилазити, щоб першому добiгти до полу, коли грюкнули дверi. «Сонька повернулася, – подумав я. – Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!»

Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув якомога бiльше повiтря, аж вiддулися щоки, тихенько пiдлiз до заслонки. Тiльки я зiбрався вiдтулити ii, як заслонка сама поiхала набiк, i передi мною з’явилося обличчя… тiтки Одарки. Та я вже не мiг стриматися:

– Га-ав!

Соньчина мати голосно гикнула, закотила очi пiд лоба i тихенько лягла на долiвку…

Возили тiтку Одарку за сорок кiлометрiв до славетноi ворожки – виливати переполох.

Одужала зовсiм Соньчина мати чи нi – я не знаю, однак до самоi смертi твердила, що на власнi очi бачила чортяку:

– Отаке мале, як моя Сонька, морда ж чорна, як у арапа! Ще й гавкав собачим голосом.

Казочка про лiтак

Оцю iсторiю я почув, коли менi було неповних сiм рокiв.